Друге питання — не менш пекуче: про землю — реформу і закон. Вітовський одним з перших промовців загострив увагу всіх: якщо нічого не ухвалити, якщо не забезпечити селянські господарства насінням, Галичині загрожує голод. Його, як завжди, слухали з глибокою повагою, кожне слово сприймали вельми уважно, але… але далі кожен висловив свою думку: одні раяли здавати грунт малоземельним і безземельним в аренду, інші обстоювали парциляцію багатих панських і церковних маєтків; найкрутішими були треті: зробити так, як більшовики в Росії: вся земля — селянам! Були й четверті, п’яті — був класичний шарварок. Та все ж кінець кінцем дійшли згоди. Закон гласив: усі землі Республіки стають добром народу…
А на закінчення своєї роботи сесія остаточно схвалила акт злуки ЗУНР та УНР.
У ці дні прибилася до Станіслава втішна, багатообіцяюча звістка: стрільці під орудою полковника Курмановича відкинули противника від Сокаля, вибили з Жовкви, взявши чимало полонених і великі трофеї… Що ж, — міркував Петрушевич, — мабуть, не помилявся Вітовський, твердячи, що Курманович чогось та вартий. Отже, є справжні командувачі. Треба тільки дочекатися того дня, коли злучаться ЗУНР і УНР. Усе тоді буде інакше, все піде на лад.
X
Засніжений сонний ранок натужливо, неохоче продирав очі. В кімнаті було сіро й холодно. Уже котрий день Ярославові не хотілося йти на службу, не хотілося й зараз. Дратувала нерішучість уряду, постійна демагогія, солодкі слова в очі й повна протилежність поза ними, — Ярослав німо потупився в стелю. І взагалі він чомусь був не в настрої.
— Ти чимось невдоволений? — обережно спитала Оксана, прижмурюючи очі, начеб їх різало сонце.
— Чому? Ні…
— Мовчиш, мовчиш… — вона схилилася над ним. — Може, тобі не подобається, що я найняла кімнату на двох?
— Це якраз дуже добре.
— А про що ти думаєш? — І зірвалось ревниво-дражливе: — Мабуть, шкодуєш, що з тобою не Стася?..
— Не говори дурниць!
— То чому ж ти якийсь такий далекий?
— Хіба мало клопотів? — Боже, як йому не хотілося зараз розмовляти. — Я весь час бачу матір… Вона дуже плакала, коли нарешті уздріла мене. І не хотіла відпускати. Це страшно…
Оксана ласкаво гладила рукою його щоки. Рука шорстка, і її приторк був для Ярослава неприємним.
— Ти не винен перед нею.
— Винен, — категорично заперечив Ярослав. — Я думаю, що діти в постійному боргу перед матір’ю, особливо ті, котрі йдуть з дому.
— Вічно біля матері не можна бути.
— Я хотів би бути вічно. Я все своє життя мріяв забрати матір до себе. Та завше не виходило. Це жорстоко! — Він заплющив очі.— Я виявився перед нею найбільшим брехуном.
— Невже ти не міг переконати Стасю?
— Не треба про це!
— Закінчиться війна, настане спокій, і все наладиться… — Вона притулилася до Ярослава, і він бачив зморшки під її очима, шабатуристу шию. — Ти забереш маму до себе…
— Пора вставати…
— Не хочеш бути зі мною?
«Вона нічого, крім свого кохання, не визнає,— поморщився Ярослав. — Це, зрештою, набридає. Які ж ці жінки егоїстичні!.. Це те саме, як їх вранішнє позіхання…»
Він, однак, стримав себе, щоб не збовкнути чогось грубого, бо Оксана того не заслужила. Перед очима раптово постала Тетяна Острогляд, і він стис зуби, аби прогнати її образ.
— Ти ж знаєш, що я сьогодні їду до Києва, — промовив він хоч і прісно, але без роздратування.
— Я приготую снідання. — Вона ще раз міцно притулилася, а тоді попрохала: — Підніми мене…
Ярослав примусив себе злізти з ліжка. Оксана простягнула йому свої худі руки, і він підвів її. Вона задоволено всміхнулася й, вдячно поцілувавши його в губи, хутко, щулячи мерзлякувато худі плеченята, одягнула голубий старенький халат, на якому були висіяні ромашки, що від прання вже полиняли.
«Вона поводить себе як сімнадцятирічна дівчина, — подумав Ярослав. — Хоче бути коханою… А що дивного? Вона просто недокохана… Душа вимагає свого, вимагає того, що закладено природою. Тут уже нікуди не дінешся. Той, хто не парубкував, колись мусить своє допарубкувати… Життя».
Оксана підігріла вчорашню картоплю і маленьку котлетку, чай. Безпорадно розвела руками.
— Більше нічого нема…
— Нічого й не треба.
Вони мовчки поснідали, ласкаво попрощалися: Оксана подалася на службу — в канцелярію Державного секретаріату, а Ярослав неквапно заходився складати в теку дорожні приналежності,— так, нині він у складі делегації ЗУНР відбуває до Києва на свято злуки з Великою Україною, а квапитись нема чого, поїзд одходить пополудні.