Побіля міського театру йому стрівся Шарварко. Привітався так голосно, аж прохожі озирнулися, а Грицану зробилось незручно.
— Нарешті ти мені потрапив у руки! О-о, тепер я тебе не випущу! — І запропонував твердо: — Ходім до мене!
— Зараз не можу. Я їду до Києва.
— На п’ять хвилин! Ті, кому ти служиш, тратять на дрібниці тисячу п’ять хвилин. Ходім!
— Ніколи не рівнявся на тих, кому, на жаль, змушений служити. Отже, відкладемо на інший раз.
— Я прошу, — Шарварко взяв Ярослава за лікоть, він майже налягав на нього, він був до неймовір’я настирливий. — Не треба відкладати на завтра те, що можна зробити сьогодні. Життя таке коротке — можна вмерти.
— Хіба що на п’ять хвилин… — Ярослав урешті-решт здався, бо відчув, що спекатися Шарварка йому не вдасться, а до відходу поїзда ще добрих три години.
— Оце інша балачка!
«Йому дуже легко живеться, — подумав без обурення Грицан. — Його нічого не турбує. Він чудово обходиться без історії, філософії, дипломатії, книжки… І хто б не прийшов з чужинців у Галичину, в його житті нічого не зміниться».
— Коли мені було десь п’ятнадцять, я поцілував товсту, незграбну шістнадцятирічну, — заговорив-засміявся Шарварко. — Вона так збунтувалася, що ляснула мене по носі. А оце недавно зустрів — не впізнав — ропуха!.. Сама заговорила. Але кому потрібна така кобила?
«У день смерті Гете сказав: погляньте, яка прекрасна жіноча голівка в чорних локонах на чорному фоні. Ці слова, як мистецтво, хвилюють, а Шарварко меле… і я слухаю».
— Я любив у дитинстві підглядати за дорослими. І завжди замислювався: про що двоє можуть так довго балакати? — Шарварко не вгавав — спогади приносили йому насолоду.
«Невже в такі скрутні часи це єдина проблема, яка його хвилює? То не слухай, не йди за ним».
А справді, чому він іде? Що це, слабість характеру чи ота елементарна порядність, яка вимагає в усіх випадках дотримуватися отої елементарної порядності?
— Моя хата, — сказав Шарварко.
Це був невеликий особняк, добротний, кам’яний, огороджений залізною сіткою, з залізною брамою. Особняк був поруч з міським парком. Ярослав знову з досадою подумав: чому я йду?
Шарварко гостинно відчинив хвіртку, вхідні двері, він явно був задоволений і собою, і своїм особняком.
— Мартусю! До нас гості!
Ярослав здригнувся. Невже? Так, це було саме те, що примусило його здригнутися: вражена Марта розгублено розширила сині очі, але врятували окуляри, хоч не могли врятувати зблідлого обличчя. Вона майже не змінилася. Ті ж маленькі уста, податливі, м’які, те ж чорняве волосся, густі чорняві, але неширокі брови. Вона хіба трошки округлилась, стала більш жіночною, зрілою.
— Добрий день… — пересохло протягнув Грицан, і серце його здригнулось.
— Боже мій! — Марта театрально сплеснула руками. — Кого я бачу! Ярославе, невже це ти?!
— Ви знайомі? — затявся на півкроці Шарварко, ошелешений не менше, ніж Грицан.
— А книжка?! Пам’ятаєш, Миколо? Я тобі оповідала, що перед війною в Тернополі один молодий студент подарував мені книжечку своїх історичних легенд.
— Ну, тоді це подвійна радість! Моя і твоя…
— Сідай, Ярославе, — сказала вже спокійніше. — Миколо, порозмовляєте собі, заки я щось приготую.
— За нас не хвилюйся — готуй.
Грицан запримітив: хоча Шарварко й тримається бадьоро, весело та безжурно, проте не в особливому захопленні від того, що вони з Мартою давні знайомі. Напевно, трохи знає про всі її походеньки, про всі її гріхи, тож у душі й ревнує. Звичайно, небезпідставно. Хіба, може, тепер вона змінилася. Так часто буває, що розгульна колись жінка стає зразковою дружиною і навіть осуджує розгульних… Як колишній пияк, вилікувавшись, осуджує теперішніх.
Світлиця була в килимах, картинах-пейзажах, обставлена добротними меблями. На високій плетеній етажерці виставлено старі фоліанти в твердих палітурках. Їх, однак, бачив Ярослав, ніхто не читав, вони служили окрасою. А далі враз запримітив свою тоненьку книжечку — вона була засунута на самий низ, мабуть, щоб не псувала інтер’єру…
— Оце твоя? — висмикнув її Шарварко.
— Так… моя.
Її теж, здається, ніхто не читав, хіба, може, Марта з нудьги погортала. Ярослав знайшов у книжці гвоздику — свою гвоздику. Мимоволі торкнувся пучками — гвоздика була суха-суха, пересушена і від приторку розсипалася. А він згадав ніч — ніч у Тернополі, коли гвоздика ця полум’яніла, — він усе-усе згадав: ночі кохання і дні страждань.