Бридка нація! Отупіла в своєму падінні! Ница! Такої в світі не знайдеш!
З прикрими думками своїми він і заснув.
Київський січневий ранок — морозяний, з густим інеєм. Делегацію галичан — кілька десятків — зустріли не лише представники Директорії, але й оркестр Січових стрільців полковника Коновал ьця, — і гримнуло «Ще не вмерла Україна…». А потім їх повезли до готелю. Грицан з кількома знайомими старшинами поселився в «Континенталі» по Миколаївській вулиці,— у чотирнадцятому році тут спинявся при переїзді на заслання митрополит Шептицький, нині ж мав тут свій осідок штаб Петлюри, — а більшість галичан разом з головою делегації доктором Левом Бачинським займали апартаменти в «Гранд-готелі» на Хрещатику; Бачинський застеріг: не забувайте — о п’ятій пополудні збираємося!
Готельний номер, як і купе у вагоні, сама студінь. Грицан, однак, зняв шинелю. Щоби освіжитися, витер вологим рушником лице і, зі смаком розкуривши сигарету, плюхнувся у протертий фотель. Треба хоча б одним оком зиркнути на Дніпро, на статую Володимира Великого… Що ми зараз маємо? Він добув з нагрудної кишені швейцарського годинника.
О, до наради, яку збирає доктор Бачинський, ще цілих три години. Вперед, Ярославе! Ти повинен ближче пізнати стольний град.
Київ вирував, як Дніпро в повінь, — мітинги, мітинги, мітинги… Чутки, чутки, чутки… Та були, проте, достовірні факти, які повільно, до того ж перекручено, невивірено або й сфальсифіковано просочувалися в Галичину. Тепер же Грицан з перших уст знав: третього січня Червона Армія, прогнавши петлюрівців, захопила Харків, наступного ж дня на базі військ Курського напрямку був створений Український фронт, шостого січня більшовицький Український Радянський уряд видав декрет про перейменування України на Українську Соціалістичну Радянську Республіку, а після того, як війська новоспеченого Українського фронту двадцятого січня вторглися у Чернігів, Директорія виповіла більшовицькій Росії війну.
Грицан майже не сумнівався, що практичної помочі від УНР не буде: УНР воюватиме з Червоною Армією, ЗУНР — з польською, — обидві республіки стоятимуть одна до одної спиною…
То чи потрібен цей фарс із злукою? Проте вголос Ярослав ніякої крамоли не виголошував, а то ще в чортзна-чому звинуватять його.
А Київ мітингував, корчився в політичній гарячці: не оборона рідного краю, а — лишити Директорію чи усунути, відновити розігнану Скоропадським Центральну Раду чи створити якийсь інший орган? Усе це смішило Грицана, бо нагадувало Галичину, — перед самою війною у Львові відбувся великий здвиг з усього краю на честь сторіччя уродин Тараса Шевченка, а напередодні керманичі «Січі» і «Сокола» — Трильовський та Боберський — затіяли люту суперечку: кому на чолі святочної колони йти зліва, а кому — справа… Що ж, у формальностях українці завше принципові… Ех-ех!
Тим часом проходили вибори до Трудового конгресу, який мав відкритися на Йордан, але так і не відкрився: не всюди, навіть у Києві, було проведено вибори. Та й виборні делегати не всі прибули. Торжество злуки відкладалося. А може, Директорія боялася, що Трудовий конгрес візьме лівий напрямок? Бо ж повно більшовицької літератури, більшовицька агітація не заборонялася — демократія… А в повітрі закружляла вістка: з Галичини на поміч Директорії йде стотисячна армія. І виплеснулось гасло: «Від Дону по Сян — один буде лан!»
У мітингах, дебатах спливали дні. Нарешті наступало 22 січня, середа — будень! Зате днина видалась погідна. Легкий морозець. Всі спішили на Софіївську площу, що топилася в повені синьо-жовтих прапорів, одяглася в портрети Шевченка, заквітчалася килимами… Гляділи на Богдана Хмельницького, котрий булавою вказує на північ, і рекли: то символ його часів — там, під царем православним, будучність України… А нині інакше має звучати: «Геть з України на північ, московські зайди!..»
З боку Володимирської вулиці на Софіїську площу вимайструвано тріумфальну арку, арка прикрашена гербами ЗУНР та УНР. В одинадцять ранку під звуки оркестру примарши-рували військові частини, котрі стали шпалерами з усіх чотирьох сторін площі. За військом — народ з прапорами. З’явились депутати Трудового конгресу разом з делегацією від Галичини та Буковини, старшини галицьких полків, що знаходилися в Києві, члени Директорії. Військовий оркестр заграв національний гімн. «Слава! Слава! Слава!» — лунало коло Софіївського собору, який заклав князь Ярослав на тому місці, де була в нього битва з печенігами. А в цей час в самому Софіївському соборі єпископ Черкаський Назарій правив службу Божу.