Рівно о дванадцятій з собору вилилось духовенство з хоругвами — і обняла площу тиша. Ставши обличчям до членів Директорії, представник галичан доктор Цигельський оповіщає грамоту Національної Ради ЗУНР про злуку з УНР. Під оклики «слава!» передає її Винниченкові. У відповідь оголошується універсал Директорії.
— Здійснилися віковічні мрії, якими жили і за які вмирали кращі сини України, — рокоче над площею, — однині є єдина незалежна Українська Народна Республіка, однині народ український, визволений могутнім подвигом власних сил, має змогу об'єднати дружніми зусиллями всіх своїх синів, будувати нероздільну самостійну державу українську на її щастя всього трудового народу…
Під мелодію дзвонів грамоту й універсал зачитують глашатаї з усіх чотирьох сторін площі. Як тільки закінчили, всі — «слава!», відтак архієпископом Агапитом правиться благоденственний молебень з проголошенням многоліття українському народові і вічної пам’яті тим, що загинули…
Потім війська і делегації зі співами, під звуки оркестрів рушили по Володимирській до міського театру, де мав розпочати роботу Трудовий конгрес. Біля театру трапилось непередбачене: один з членів конгресу, забравшись на балкон, несподівано повідомив, що… відкриття відбудеться завтра.
Юрби народу поволі почали розходитися. Лиш іней висів на замерзлих деревах. Кажуть, густий іней — на врожай.
А чи так?
«Вмираю за правду і народ, — сплюнув Грицан. — Хто це сказав? Звідки ці слова? А може, це якраз ті слова, які треба казати? Які повинні бути еталоном життя?»
А мороз дужчав. Пік щоки.
Наступного дня конгрес відкрився-таки. Галичан помістили в ложі проти Директорії. В першому ряду партеру сидів колишній голова Центральної Ради Михайло Грушевський. Грицан пильно поглядав на професора, який вмів писати історію, та не вмів її робити…
Зал повний. Міністри, дипломатичний корпус, представники партій. Без чверті п’ята — на сцені з’являються члени Директорії, займають місця за столом: у центрі — Винниченко, праворуч — Петлюра і Макаренко, ліворуч — Швець і Андрієвський. Їм аплодують.
— Високошановні збори! — звертається до залу Винниченко. — Насильства гетьманщини, кривава реакція знущання над трудовим народом України поміщиків, безвідповідальні панування керуючих класів, нарешті зрадницький акт гетьманського правительства щодо держави української дали право раді національних партій України піднести прапор повстання. І з початку повстання Національний союз поставив верховну владу Директорії з п’яти осіб, яка зараз тут, перед вами… Іменем цієї влади ми скликали Трудовий конгрес для повного вислову волі народу… Іменем Директорії Української Народної Республіки я оповіщаю конгрес самостійної Української Народної Республіки відкритим.
Оплески. Обирається президія. Входить до неї і представник ЗУНР, він, власне, й зачитує грамоту Національної Ради про злуку ЗУНР з УНР. Опісля зачитується майже тотожного змісту універсал Директорії.
— Слава! Слава! Слава!
«Здійснилися віковічні мрії, котрими жили кращі сини українського народу… — із сарказмом повторив Грицан. — Природа сама показує разом жити і разом вмерти».
— Чи погоджуються збори з обома актами?
Всі, за винятком кількох чоловік, устають. Тим, що сидять, кидають оклик: «Зрадники!»
«Ось ми й об’єдналися… — сутужно, так, коли нема ані шеляга в кишені, зітхнув Грицан. — Як усе просто! І як усе фальшиво… Театр… Ми найбільші в світі артисти. Граємо і граємо… І тішимо себе ілюзіями. А все-таки: яка ж влада на Україні праведна? Більшовицька, що засіла в Харкові та видала декларацію Тимчасового Робітничо-Селянського уряду про необхідність об’єднання Радянської України з Радянською Росією на засадах соціалістичної федерації? Чи національна, котра плекає власну, українську, державу і домагається повного суверенітету? Нащадки розсудять нас…»
Увечері Грицан опинився в товаристві полковника Коновальця — командувача корпусу Січових стрільців, котрий відіграв першу скрипку в поверженні гетьмана Скоропадського й котрого так чекали в Галичині.
— То коли ж вас сподіватися? — спитав Грицан прямо. — Чи нема чого на вас розраховувати?
— Розраховувати хіба можна на Мирну конференцію, слава Богу, вже розпочалася, — Коновалець потер кущик вусів під носом з горбинкою. — Чи на Антанту… А загалом становище дуже серйозне, сказати б по правді, скрутне. Ми з усіх боків оточені: із заходу — поляки і румуни, зі сходу — московські більшовики і донці Краснова… Червона Армія захопила Катеринослав.