— Я це знаю. Проте…
— Річ ясна, що її мета — взяти Київ, — Коновалець не слухав, а говорив, говорив, усе більше сутулячись, від чого і так вузькі плечі робилися ще вужчими.
— Я це розумію.
— Становище ускладнюється ще й тим, що наше громадянство слабо сконсолідоване. У нас нема союзників.
— Але чи вони поможуть? — засумнівався Грицан. — Ми вже не раз мали союзників: і татарів, і ляхів, і шведів…
— А помимо всього проти Січового стрілецтва агітують не тільки більшовики, але й деякі українці,— вів свою думку Коновалець, хоча не знати було, до чого він її веде.
— Отже… — Грицан затявся, згадавши посивілого Антона Вайду, котрий носить братів шлюбний перстень.
— Києва легко ми не дамо… Однак дуже важке економічне становище. Скрізь повна розруха, нема грошей.
— В Галичині те саме.
— А що можна зробити?
На тім і закінчилася їхня розмова — журна й безпредметна. Пахло катастрофою. В цьому Грицан не сумнівався. Тільки не знав, скільки ще залишилося до неї. День, два чи тиждень? А на цю злуку можна було й не їхати. Даремна трата часу! Хіба що настрій ще більше зіпсував собі. А може, ти не правий? Таке свято, такий розголос… Нічого путнього, виразного, однозначного не здатен був відповісти навіть сам собі.
XII
Вість була така, що у Вітовського запаморочилася голова, його несподівано пройняв лихий холод, аж дрібно зацокотіли зуби: більшовицькі війська зайняли Київ, і уряд Петлюри виїхав до Вінниці. Справжній жах! Звичайно, Вітовський знав, що російськими більшовиками в Харкові створено більшовицький український уряд, але щоб… Він усе-таки вірив у силу Петлюри, вірив у силу нації. Чому ж відступили? Чому не вистояли? Адже Україна так хотіла незалежності! То чому ж не боронилася?
Розуміється, Вітовський інтуїтивно відчував, що Радянська Росія піде на Україну. Адже тут хліб, цукор, вугілля, метал… Хай на кістках Російської імперії сидить новий уряд, але дух, характер, інстинктивний потяг до загарбання чужого добра — все те старе, бо за рік-другий всієї нації не перекуєш та ще в такій ситуації, коли треба щось їсти, а в хаті голо. І бач, як хитро зроблено: створили уряд, мовляв, ваш, український. Чого ще хочете? Ідемо вас визволяти від глитаїв! Визволяти — щоб покорити? Приєднати до Росії? Знов — до Росії?!
А якщо вони прийдуть у Галичину? Згадають, що були тут у чотирнадцятому, — і прийдуть?
Що тоді?
Він висмикнув з пачки сигарету, а двері — рип, їх прудко зачиняв Грицан, розлившись у посмішці від вух до вух. Вітовський скипів: у такий день йому весело?
— Чого сяєш? — не стримав обурення. — Сто корон знайшов?
— Не повіриш, кого зараз побачиш!
— Папу Римського?
— Мирона Тарнавського!
— Що ти з мене дурня робиш?!
— Не віриш?
— Слухай, Славку! — просичав Вітовський. — Сам знаєш, я люблю тебе, шаную, але… — і він утратив дар мови: на порозі, ніби з-під землі, виріс полковник Мирон Тарнавський. — Боже милий!..
Нарешті Тарнавський ступив крок-другий. По-військовому стрункий, в рухах, як завжди, впертий та завзятий, але по-людському милий. Сиві вуса. Благородне, інтелігентне лице, мудрі, проникливі очі. Лише шинеля стара — не полковнича.
— Гратулюю, пане державний секретарю! — і посміхнувся.
Вітовський враз опам'ятався, збагнув, що все те реальність, він стрімко вихопився з-за столу, і вони звоцушливо обнялись, наче рідні, розцілувалися. А вони справді почувалися рідними — ще зі світової війни зріднили їх окопи. Вперше зустрілися у чотирнадцятому в Карпатах, а вдруге — в шістнадцятому, коли майор австрійської частини Мирон Тарнавський мав під своєю орудою сотню Січових стрільців Дмитра Вітовського, і саме Вітовський був його правою рукою, вчився в нього воювати, — Тарнавський — його хрещений батько, так принаймні вважав Дмитро. Зате Тарнавський казав інше: ми — як брати.
— Роздягайтеся, пане полковнику, — заметушився Вітовський, щиро слугуючи. — Хоча в нас не конче тепло…
— А де тепер тепло?
Вітовський нарешті поміг-таки Тарнавському зняти шинелю, а знявши, розширив очі, мимоволі зойкнув:
— Боже мій!
— Що таке, пане державний секретарю?
Тарнавський вимайстрував на стомленому лиці зухвалу посмішку.
— Та ви… ви…
— Я, братику, я, — все так само зухвало посміхався Тарнавський. — Що — гарно виглядаю? — і він якось хвацько розстебнув геть поношений френч: не сорочка — сама ганчірка, вся розлізла, брудна, аж чорна.
— Вам треба негайно переодягнутися! Йдем на склад!