— А стільки надій було на Омеляновича-Павленка, — ні, Грицан не підливав у вогонь масла — розмислював. — Здається, якесь прокляття висить над нами. І чим ми так завинили перед Богом?
— Бо гриземося між собою, замість гризти ворогів, бо ладні втоптати в лайні один одного, бо для першості своєї шукаємо собі спільників збоку, бо про чрево своє насамперед дбаємо, а не про землю отчу, бо вітчизна наша обмежується домом і животом. Зате балакати, дискутувати вміємо найкраще у світі. Ет, чорт з ним! Нічого ми тут не змінимо. — Вітовський підвів очі.— Як мислиш, прийде в Галичину Червона Армія?
— По-моєму, цього навіть Господь не відає. Москалі — ординці, а дії ординців непередбачені. Єдине можу собі уявити: якщо поляки з одного боку, а ті — з другого, то… то нас розплющать, і ми луснемо, як волоський горіх.
— Як же відстояти республіку?
На столі задзеленчав телефонний апарат, Вітовський чомсь скривився, наче від зубного болю, і зняв трубку.
— Вітовський слухає.
— Петрушевич з вами говорить, — голос президента якось неприродно дрижав. — Прошу зайти. Є справа.
— Зараз буду, пане президенте.
— Що таке? — спитав Грицан.
— Не знаю… А голос його якийсь неспокійний. Що ж могло статися? — і собі стривожився Вітовський. — Невже поляки перейшли в наступ? Але чому не мені, а Петрушевичу про це повідомили?
Ні з того ні з сього Грицан розсміявся — то був якийсь нервовий сміх, тупий, ледь не благуватий.
— Вибач, — перестав сміятися. — Я собі згадав, що Індія спеціально вирощує жаб і продає їх Франції…
— Дурне тобі в голові…
— Чому — дурне? На світі багато див.
— Зачекай, однак, мене.
— А що лишається робити!
Вітовський хутко вдягнувся. А тривога не покидала — він уже втомився од тривог. У Січових стрільцях усе інакше було. Там знав: це твоя сотня, а там твій ворог. А тут, здавалося, ворог зусібіч — і свій, і чужий. Важко, ох, як важко до того звикати, та ще коли відчуваєш, який тягар на плечах твоїх. Нелегка все-таки державна ноша. Та ще в такій ситуації.
Ще з порога Вітовський запримітив, що Петрушевич жде його нетерпляче, навіть те, що перекладає з місця на місце одного й того ж папірця, свідчило про хвилювання цього зовні спокійного, здавалось, стійкого чоловіка. І дійсно: не запрошуючи Вітовського сідати, що з ним рідко траплялося, Петрушевич чи то радо, чи перелякано сповістив:
— Прибула місія Антанти.
Повідомлення це напрочуд не справило на Вітовського якогось особливого враження — їх так багато вже було, тих місій, — і він якось безпристрасно спитав:
— Де вона і яка її мета?
— В тім-то й річ, що я нічого не можу второпати, — забідкався Петрушевич. — І насамперед чому вона обминула Станіслав. Тут же все-таки уряд республіки. Вони одразу поїхали до Ходорова. Як допіру зателефонував Омелянович-Павленко, місія прибула з повноваженням заключити українсько-польське перемир’я.
— Так це добре, — аж тепер Вітовський оживився.
— Але чому вони обминули нас?
— А що каже Омелянович-Павленко?
— Він нічого не знає,— Петрушевич підступив до Вітовського і взяв його за гудзик. — їдьте, дорогий Дмитре, ведіть з ними переговори від мого імені.
— А чому ви особисто не хочете?
— Там самі військові, а вам, військовій людині, легше буде з ними порозумітися.
— Добре, поїду, — без вагань погодився Вітовський. — Беру з собою, якщо дозволите, Грицана.
— Беріть кого хочете, аби тільки ви домовилися про перемир'я. Це зараз так важливо.
— Я все усвідомлюю. Зараз же виїду.
— Зичу вам успіху.
— Про це поговоримо опісля.
— Тільки будьте лояльними, терпимими.
— Спробуємо.
— Щоб якнайкраще про нас враження залишилося… — ледь пальцем не накивував.
О ні, Вітовський не гудив Петрушевича за таке приниження, можна сказати, рабопоклонство перед місією Антанти. Республіці конче потрібен спокій, а помимо того, може, Мирна конференція, як і мало б належати, захистить Галичину — вона ж бо Мирна… Власне, він і сам упав би навіть перед чортом навколішки, лише б вийти з того дикого становища.
— Я не даю вам якихось особливих інструкцій, — наче в якомусь паморотті говорив Петрушевич. — Ви маєте достатньо розуму. Єдине проситиму: йдіть на уступки, не загострюйте стосунків.
— Докладу всіх зусиль, пане президенте.
Вітовський розумів Петрушевича. Звичайно, є в того, як і в кожного, щось недоладне, але було б винятковою підлістю твердити, що Петрушевич не служить республіці, не віддає їй себе всього, і Дмитро якось одразу зосередився, набрав, сказати б, якоїсь особливої солідності. Звелів Устимчику заводити машину, а Грицану передав слово в слово свою розмову з Петрушевичем.