— Однак, Дмитре, не починай з паніки, — аж надто спокійно порадив Грицан. — Подумаєш, місія Антанти! А ми що — пси? Якщо місія нормальна, то й нормальні поведемо переговори. Прецінь же я до якоїсь міри дипломат. — Грицан усміхнувся. — 3 угорським міністерством вів переговори? Вів! З Петлюрою вів? Вів! Так що не пропадемо.
— Я певен… — сказав Вітовський невпевнено. І тут же зв'язався по телефону з Поточняком, який перебував у Ходорові, попередив: виїздимо, чекай нас.
Дорога була не так дальня, як важка: замети, вибоїни, — добирались довго й мучено. І не стільки було розмов про майбутні перегозори, як щоб нарешті добратися. Вони прибилися аж під вечір. Поточняк наче вгадав, що мають тієї хвилини приїхати, тож зустрів їх на подвір’ї штабу. Вітовський не те що похмуро; а заклопотано з ним поручкався і сухо сказав:
— Доповідай.
— Справді, це місія Антанти, — так само сухо відказав Анатоль. — А склад такий: англійський генерал Картон де Віярт, американський професор Лорд, італійський майор Стабілє, очолює місію французький генерал Бертелемі.
— Де вони зараз?
— Відпочивають.
— А де Омелянович-Павленко?
Командуючий, мабуть, теж побачив машину Вітовського, бо відразу вийшов. За ним Мишковський. Перекинулись словами.
— То вони можуть зараз з нами розмовляти?
— Можуть. — Омелянович-Павленко поправив руку на чорній підв’язці, наче вона йому заважала.
— Тоді запрошуйте, — сказав Вітовський.
Грицан мовчки спостерігав за тим, що відбувається. Поки що в розмову не втручався. Він неначе громадив сили. Коли появились чинно, розкуто, самовпевнено, почасти гордо представники Антанти, Поточняк пошепки називав йому ім’я кожного. Найбільше вразив генерал Картон де Віярт — у нього не було лівого ока і однієї руки.
Вітовський поручкався з кожним членом місії — була в тому ручканні якась особлива напруга, та проте всі розсілися ніби приязно.
Аж тепер Грицан відчув під серцем якийсь внутрішній холод, відчув щось негаразд — його доволі розвинута інтуїція по найнепомітнішому для інших жесті ловила те, що діється в цю хвилину на душі співрозмовника, що від нього можна чекати. І справді, не встигли всі добре всістися, як генерал Картон де Віярт категорично заявив:
— Ми вимагаємо негайно припинити війну! Одумайтесь, панове! У Парижі почалась Мирна конференція, а ви тут стріляєте. Здається, ви єдині, хто в такий момент стріляє.
Грицан запримітив, як зблід, розгубився Вітовський, мабуть, не відаючи, як поступити далі, бо ж спершу треба було сісти за стіл переговорів, аж тут раптом така категорична заява. Я ж пророкував, — подумав Грицан, — я відчував… Та по хвилі Вітовський оговтався й м’яко зауважив:
— Але ж і противник стріляє.
— Так, ви повинні негайно припинити стрілянину! — менторським тоном підтвердив-звелів генерал Бертелемі, не слухаючи того, що сказав Вітовський.
— Ми згодні припинити вогонь, але якщо це зробить і противник, — мусив втрутитися Грицан, бо треба було не лише виручати Вітовського, але й не віддавати ініціативи. — Отже, слово за противником.
— Все буде полагоджено, — похмуро й поспішно запевнив Бертелемі, оглядаючись на членів місії.— Ми сьогодні ж матимемо розмову з вашим, як ви кажете, противником. Значить, будемо вважати, що домовились. А поки що запевняємо вас, що на двадцять чотири години від імені Антанти ми забороняємо будь-які бої. На цьому дозвольте нашу попередню розмову закінчити.
— Як? — ковтнув повітря Вітовський.
— Ми відбуваємо до Львова.
Вітовський був приголомшений: це був ніби якийсь демарш, так справжні дипломати не розмовляють. А місія, наче гайвороння, знялась зі своїх стільців. І тільки каблуки закалатали… Якийсь час у кімнаті стояла гробова гнітюча тиша. Першим її порушив Вітовський — проковтнувши гіркий клубок, невдоволено заговорив:
— Нам треба було за всяку ціну взяти Львів до початку Мирної конференції. А тепер вони ставлять нам свої умови, тепер їдуть до Львова як до міста, що належить полякам. Ох! — і затиснув зуби.
— А сили? — буркнув Омелянович-Павленко. — Де б ми взяли тих збройних сил, здатних захопити Львів?
— Ви гадаєте, у поляків зараз великі сили? — зблиснув пенсне Поточняк. — Та не жартуйте, генерале! Ми ж не діти. Ми також дещо розуміємо. А вам безперестанку здається, що маєте справу з дитячим садочком.