Стурбований батько найняв репетитора і — за два роки три класи. І знов — Броди. І — атестат зрілості.
«Усяк було…» — думав зараз полковник Тарнавський, проганяючи далекі милі спогади та поглядаючи на присипану снігом Бібрку — це княже містечко, що тепер служило постоєм команди II корпусу й було розташоване за 36 кілометрів од Львова.
Поки сюди доїхав Вітовський, полковник Тарнавський з властивою йому оперативністю підібрав собі ад’ютанта — потрібна права рука. Ад’ютантом був юний четар Дмитро Паліїв. Тарнавський одразу виділив з-поміж інших найголовніші його риси — чесність і почуття обов’язку, дипломатичний хист у виконанні таких доручень, де потрібен такт, швидка орієнтація і висока зарядженість.
— Чаю, Дмитре, — розпорядився Тарнавський, як тільки Вітовський переступив поріг та поручкався.
— Він готовий, — сказав Паліїв.
— Подай нам. — І до Вітовського: — То ви мене роздягали, а тепер дозвольте роздягнути вас…
— Можна назовсім…
— Ні, ще рано, — посміхнувся Тарнавський. — Я знаю, що ви од мене чекаєте. Отже, пане полковнику, доповідаю: команду корпусу я перебрав.
— Це найголовніше.
— Це перша борозна на цілині. Стан справ — не вельми… Певне, ваші штабісти вас трохи оциганили. Людей в корпусі — всього дев’ять тисяч, у строю — сім.
— Корпус поповнимо, — Вітовський хмурнів.
— І якнайскоріше.
Паліїв приніс чайник, цукор, чашки, сам їх спритно наповнив і вернувся у передпокій.
— Я був під Львовом, — глухо повів Тарнавський. — Взяти його зараз неможливо. Як це не сумно. З Високого замку поляки все бачать, будь-яка спроба атакувати відразу паралізується. Отже, потрібні гармати для штурму. Крім того, в армії переважно селяни, які погано знають місто й погано орієнтуються у вуличних боях. Власне, це посвідчили і листопадові дні. Я не хочу осуджувати своїх попередників, але був час підготуватися до наступу, ми його втратили, а зараз сили поляків двократно переважають наші. Далі. Потрібне авторитетне командування. Треба, на моє переконання, покінчити з «двома У країнами». Або наступати на всіх фронтах. Надії на Петлюру, по-моєму, безнадійні. Дарма Петрушевич будує якісь там плани. Отже, поки що мені залишається вести затяжну облогу Львова.
— Облога Львова… — Вітовський похитав головою. — Постійна облога Львова… А може, то облога нації?
— Може, — сказав Тарнавський. — Наукові сентенції — справа політиків і філософів. Я військовий. Отже, голошу, що відтинок фронту під Львовом такий: Рясна-Польська — Збойська — Малехів — Чортова Скеля — Сихів — Сокільники — Скнилів.
— Ми — під порогом у своєму домі…
— Виходить, так.
— Що ж, поки що маємо тимчасове перемир’я.
— І це добре. Але до чого воно приведе?
Запитання повисло під тьмяною стелею, — десь на подвір’ї голосно, зголодніло забекала коза.
XV
Передбачення Тарнавського справдилися — тимчасове перемир’я ні до чого не привело. Польське командування відновило бої. Були зайняті Угнів і Белз. Частини Галицької Армії почали відходити до Кристинополя. І Вітовський викликав до телефону Мишковського:
— Прошу доповісти обстановку.
— Ми стримуємо атаки противника…
— А конкретно?
— Ми розбили остаточний план контрнаступу, — бадьоро запевнив Мишковський. — Значить так: третій корпус Кравса наносить удар у районі Судова Вишня — Городок, щоб відтягти від себе головні сили противника; перший корпус Курмановича стримує удар Сокаль — Белз — Рава-Руська; другий корпус Тарнавського має потовктися біля Львова…