— Ти ліпше передай привіт Оксані від Адама Стемпковського, — на вустах блукала лукава, зухвала посмішка.
— Це найлегше. Я хочу домовитися з тобою…
— Нам нема про що домовлятися. Це не в моїй компетенції. Хай вирішують уряди чи військові. Будь здоров!
До готелю Грицан приплівся нервовий, втомлений і найголовніше — безпомічний. Випив з Поточняком по склянці горілки, та не заснув. А вранці його викликали й сказали, що делегація Антанти поїздом їде до Ходорова, де її чекають Петлюра, Петрушевич і Голубович: можете їхати з ними…
Він, як і Поточняк, поїхав, але не переставав нервувати, особливо чомсь дратувала пишна зустріч, яку влаштували представникам Антанти Петлюра, Петрушевич і Голубович. Грицан почасти розумів, що тут нема нічого ницого, що нормальна, навіть пишна зустріч — із сфери елементарної дипломатії, зрештою, якщо хочеш вижити, йди часом на поклін, — він усе розумів, однак у цю хвилину відчував себе маріонеткою.
— Які сили на Україні, щоб задушити більшовиків? — відразу спитав Петлюру генерал Бертелемі.
— Україна нині представляє велику моральну силу, — гордо відповів Головний отаман, не моргнувши оком. — Я впевнений, я глибоко переконаний: коли Антанта визнає нашу державність, ми зупинимо бульшовиків. А щодо Галичини, то український народ лише тоді зможе звернути всю свою силу проти більшовиків, коли від Заходу йому буде забезпечене національне існування. Я певний, я глибоко переконаний…
Після того, як Винниченко подав у відставку, а Петлюра став головою Директорії, він, здається, на кожному кроці старався підкреслити свою велич яко вождя нації,— Грицан бачив це навіть неозброєним оком, бачив і зараз; він сердито, майже з презирством глипнув на Петлюру і непомітно вислизнув з кімнати, розторсав Устимчика, який доволі спокійно хропів на задньому сидінні.
— Заводь машину, і поїдемо у Винники до Вайди. Пам’ятаєш, з Вітовським були?
— Далеченько… — чухався Місьо.
— Скоріше! Зрештою, зробимо так, що під прапорцем Антанти проберемося до Львова. Я сам це зроблю, тільки Поточняка попереджу. Отже, в дорогу!
У Винниках Грицана чекала невдача: нове командування, сказали йому, перевело сотню Вайди в Лисиничі. Це під самим, правда, Львовом, але дорога трудна.
— Нині легких доріг нема! — рішуче відсік Грицан і попросив, щоб хтось його туди супроводив, оскільки там ніколи не бував і шляху не знає.
Через годину були в Лисиничах. Сніг. Окопи. Дріт. І дуже худий та дуже сивий Вайда та його побратими, котрі, не маючи чобіт, соломою прикручували до ніг дерев’яну кору. Позиція на цвинтарі. З одного боку поляки, з другого — українці. Потиснувши Вайді руку, Ярослав привітався:
— Честь відважним!
— Честь… — мляво відказав Антон.
— Перше ніж говорити про діло, хочу тебе потішити: разом з Вітовським бачили твою Тетяну, передав вітання, вона жива й здорова, чекає тебе… — він говорив правдиво, щиро, а заодно зблиснула думка: як було б приємно, коли б ці слова передав хтось мені…
— Щиро вдячний.
— А тепер про мету мого візиту.
— Чому зрікся портфеля Вітовський? — в свою чергу запитав Вайда. — Невже йому так допекли?
— Допекли…
— Мерзотники! — просичав Антон Вайда. — А в нас тут рай — заб’ють, далеко не треба носити трупа…
— Вам і мертві помагають, — підморгнув крізь біль Ярослав. — До Львова добратися можна?
— До Львова? Як сказати… Дорога перегороджена рогачками з колючого дроту.
— Отже, не можна?
— Я можу пішки провести. Ми не раз ходили.
— Буду вельми радий.
— Але це треба розвідати, бо не знати, хто на тій стежці.
— Скажи мені: вчора поляки стріляли?
— З гармат. — І Вайда задумано додав: — У годину перемир’я вояк воякові не ворог, підходять до дроту, курять, жаліються, кажуть, що йдуть на фронт тому, що тут можна бодай що-небудь поїсти… А ще поляки кажуть до наших: замість битися з чехами за фабрики, наші б’ються з українцями за болота.
— Що думають люди про переговори?
— Попри братання, не вірять, що можна з Пілсудським договоритися. Нам добре відомо, що генерал Бертелемі гуляв у товаристві польських генералів.
— А докази стрілянини?
— Прошу.
Антон Вайда різко витягнув з польової сумки декілька фотографій, на одній — труп стрільця-чорнобривця, якого було вчора убито уламками снаряда.
— Учора!
— Можна взяти з собою?
— По одній візьми, я і осколок бережу, — простягнув Грицанові.— Знадобиться для історії…