— Історія! — тільки й сказав.
— Отже, бери, і хай експерти встановлять, що стрільця нашого вбито вчора. — Вайда помовчав. — Знаєш, нам усім здається, що наше командування, Тарнавський, Омелянович-Павленко, бояться брати Львів. Може, вони бояться, що по взяттю Львова армія розбредеться по вулицях міста і пропаде?
— Не в цьому причина.
— А в чому ж? Тоді причина — саме командування. Адже діється безглуздя. Тарнавський взяв собі начальником штабу австрійського офіцера, який лише малює зеленою фарбою на спеціальних картах і роздає старшинам. Треба ж додуматися!
— Це жарт?
— Жарт? Прошу!
І Антон Вайда різко висмикнув з тої ж польової сумки засмальцьований, вчетверо складений папір.
— Кажуть, тримає при собі песика, аби той лапкою показував, куди наступати на Львів. А сам Тарнавський боїться виїздити на фронт. Отакі у нас командири…
Грицан лиш скрутився і, зітхнувши, попросив показати, звідки саме вчора стріляли. Вайда не лише показав, але й дав осколок снаряда. І м’яко, якось аж надто сором’язливо мовив:
— Провідай ще раз Тетяну, передай вітання, бо пошта до нас не доходить. Добре?
— Провідаю.
— Перекажи… Ні, я напишу їй записку…
— А я відразу передам.
Вони по-чоловічому стримано, але сердечно розсталися, і Устимчик погнав щодуху до Ходорова — вони прибули туди, коли вже вечоріло. В штабі Грицану сказали, що місія на двірці, вертає разом з делегацією галичан до Львова, щоб продовжити переговори. Довелось мчати на вокзал, — Бертелемі вже прощався з Петлюрою, обік стояв Г олубович.
Грицан захекано пробрався у вагон, — і хоча Місьо його підвіз, та було таке враження, мовби він біг дуже довго, дуже тяжко, аж знесилився і тепер нарешті, геть знесилений, досяг фінішу після марафонського того бігу.
— Де ти пропав? — тривожно допитувався Поточняк. — Тебе шукали, шукали… Що сталося?
— Побачиш… — загадково, якось аж погрозливо, відказав Ярослав, стискаючи люто зуби. — Ти зараз усе побачиш!
Як тільки поїзд рушив, Грицан відразу почав домагатися аудієнції в генерала Картон де Віярта, але той зіслався на недугу, — Ярослава прийняв італійський майор Стабілє. Що ж, Стабілє — то Стабілє!.. Безпорадний завше схиляє голову. Грицан лиш мовчки кивнув Поточнякові, аби слідував за ним.
Показуючи Стабілє те, що дав йому Антон Вайда, Грицан пристрасно доводив по-німецьки:
— Прошу — докази вчорашнього вогню! Це ж поляки стріляли! Не вірите — прошу зняти експертизу.
— Фальсифікація! — відмахнувся Стабілє.
— Як? — Грицан потряс фотографією вбитого стрільця — чорнобривця. — Смерть — фальсифікація?
— Ви могли все це підробити. Сам ваш митрополит Шептицький осуджує Галицьку Армію за обстріл такого чудового міста, як Львів. — І квапно промуркотів: — Ви руйнуєте його, ви чимось уподібнюєтесь більшовикам…
— Що за нісенітниця? — обурився Поточняк. — Вам же мій товариш показує осколок вчорашнього обстрілу поляків!
— І його можна підробити.
— Ну, це… це… — Грицана затрусило. — Даруйте, я піклуюся про ваше здоров’я… Вам треба відпочити…
Стабілє якось невизначено мотнув головою, поклонившись, і вернувся в купе до своїх. У вагоні панувада дика тиша. Грицан важко опустився на лавку й заплющив очі: як легко цілком нормальну людину довести до божевілля… Для цього дуже мало треба: достатньо бути мерзотником найвищої категорії, останньою скотиною.
— Може, Петлюра має рацію, — порушив оту дику тишу Поточняк. — Може, спершу спинимо більшовиків, а тоді вже заберемо Львів? Як ти міркуєш?
— При чім тут більшовики? — розізлився Ярослав.
— Кажуть, Винниченко поїхав до Женеви на якийсь інтернаціональний конгрес, — на диво Ярославові Поточняк говорив спокійно і розсудливо. — Може, в якийсь спосіб він та доб’ється, аби нам допомогли… Він же впливовий.
— Перепрошую, мені не хочеться розмовляти… — не розплющуючи очей, пробурмотів Ярослав.
Була іще одна безсонна готельна ніч. Нарешті місія Антанти вручила делегації проект перемир’я. Демаркаційна лінія: Кам’янка-Струмилова — Львів — Дрогобич… Тобто Галичину лишали без голови і грудей. А якщо взяти до уваги, що заборонено поділ земель великої польської власності, то… Ех! Львів і нафта — польські… Правда, було обумовлено, що поляки зобов’язані продавати її українцям…
— Так має бути до того часу, поки Мирна конференція остаточно не вирішить долю Галичини, — безапеляційно сказав Бертелемі.
— Але ж, пане генерале… — доведений до відчаю, спробував боронитися Грицан.