— Принаймні небагато…
Він засопів іще густіше, навіть почав злитися. Можна ж дати людині спокій! Часом і доброта бридка та надокучлива. Невже вона цього не розуміє? Ах, ці жінки! Добре, що розвиднюється. Зараз вона мусить вставати й квапитись до Петрушевича на службу. Коби скоріше! Так хочеться побути самому! Щоб не чути ані звуку… І духу людського не чути! Де кум, де коровай, а де його діти… До чого це? Не знаю! Важко, дикий тягар на серці. Заснути! А вона все горнеться… Може, ще раз її взяти, щоб одчепилася? А чи маєш наснагу? Треба спробувати…
Він спритно перевернув її на спину. І тугі груди затрепетали, мов пара голубів, розкрилися перед ним. Він знов згадав Таню й почав пестити Оксану.
— Ти мене нині замучиш…
Так треба, — подумав Ярослав, — я хочу цього… І щоб ти відчепилася, спізнавши чоловічу силу.
Тіло її було покірне й тепле, віддане, — воно було… Тетянине. І Ярослав голубив його до знемоги.
— Тепер усе… — він засміявся коротко, якимсь дивним сміхом, не то переможним, не то злим.
— Я на роботу не дійду…
— Дійдеш!
— Боже, як я тебе люблю! — спрагло крикнула й розкинула руки, наче було їй жарко. — Як люблю…
А йому вже більше не жадалося її, він потягнувся за цигарками, що лежали поруч на підлозі.
— Що тобі приготувати на снідання?
— Нічого!
— Ну, Ярославе…
— Можна подумати, що в нас є марципани, — він закурив, густо пахнув димом, наче хотів викурити з ліжка.
— Принаймні дещо маємо… Я ж припасла.
— Я перекушу в шинку.
— І питимеш?
— І питиму! — він голосно засміявся.
— Чого ти смієшся?
— Згадав собі одну билицю а чи небилицю: одна поважна дама сказала одному великому чоловікові, що хоче мати від нього потомство, а той розсміявся: «Боюся, що ваше дитя буде таке красиве, як я, зате розум буде ваш…»
— Справді, смішна…
— А тепер цілком серйозно. Правитель Індії Абкар три століття тому вдався до небувалої жорстокості. Відразу після народження він одірвав од материнських грудей кілька десятків дітей. І що ж? Ставши дорослими, вони навіть не розмовляли.
— Цікаво, але до чого це?
— Може, дурна аналогія, але дехто хоче — багато хто! — аби республіка наша, тільки народившись, уже не розмовляла.
— Ти знов за своє… Не треба, рідний. Заспокойся. Тобі не можна хвилюватися, я прошу тебе, Славчику…
— Приготуй чаю.
Нарешті він її спекався! І хоча Оксана просила не хвилюватися, він всупереч бажанню знову повернувся до того, від чого втікав, — до політики. Його непокоїло, що робітничо-селянський з’їзд, який недавно зібрався у Станіславі і на який прибуло майже тисячу делегатів з усієї Галичини, агітував людей розігнати теперішній галицький уряд, як свого ворога, радячи брати приклад не лише з Росії, але й з сусідів — Угорщини, де вчинено державний переворот і владу взяли робітники… Правда, на тому з’їзді перемогли здорові сили, проте замашки не з приємних. Те ж саме стосується і крайової конференції представників комуністичних гуртків, що засідала в залі «Сокола». Здається, вони навіть партію свою створили, ніби — Комуністична партія Східної Галичини. Чи недалеко зайшли? І все те під носом Петрушевича. Що він собі думає? Пощо дозволяє?
— Тобі чай до ліжка?
— Я встаю.
— А я біжу на роботу.
— Щасливо.
— Дай я тебе поцілую…
— Уночі.
— О, поганий..
— Такий вже є.
Ярослав хутко вмився, натягнув штани й заходився голитись; випивши чаю, покинув своє скромне помешкання. На парканах сварилися між собою горобці, жваво виспівували синиці, високо злітали довгохвості сороки — весна… Хоча ночами шерхли калюжі. Та Бистриця вже звільнялася з льоду, а в небі висіли журавлині ключі.
Грицан довго блукав містом. Безцільно й бездумно. Може, годину, а може, дві. Потому присів на одинокій лавці в скверику. Що ж вона принесе, та весна? Оновлення чи крах?
— Перепрошую, у вас не знайдеться закурити?
Перед ним зупинився молодик. У нього були чорні широкі брови і тонкі вуста. І русяві патли до пліч.
— Прошу, — Грицан вийняв цигарки.
— Дякую… А присісти коло вас можна?
— Прошу, як дуже вам хочеться.
— Уже весна…
— Ви майже вгадали, — цинічно сказав Грицан.
— Що буде із ЗУНР?
— А що з нею має бути?
— Політика галицького уряду на дорозі до повного банкротства, — доволі сміливо сказав молодик.
— Тільки всього? — Грицан щиро посміхнувся його наївності.
— Уряд Петрушевича втратив контакт з народом.
— Контакт з народом? — перепитав Грицан і аж тепер пильно глянув на молодика з широкими чорними бровами та тонкими, шнурочком вустами. Та русявими патлами до пліч.