— В уряду Петрушевича-Голубовича смертельний страх перед більшовиками, — молодик заторохтів, наче заведений. — На синьо-жовту окраску перемальовуються старі австрійські кордони. Досі ні робітники, ні селяни не допущені до керівництва державою. Земельний закон і виробничий закон — блеф! Між інтелігенцією і трудовими масами велика прірва, адже інтелігенція нічого не внесла, крім другорядних спроб широкого запровадження мови. Уряд неприхильний до простолюддя, бездушний, процвітає бюрократизм, хабарництво! Всі поставали панами! Контакт з селом зовсім розірваний! Фронт держиться реквізиціями!
Грицан ошелешено слухав його торохкотіння. Це було щось таке — ніби холодний дощ у сонячну погоду.
— Даруйте, нічого не можу второпати, — нарешті не витерпів. — Навіщо ви мені все це говорите? Ви що, більшовицький агітатор? Вас підіслали до мене?
— Так, ми хочемо, щоб ви стали на наш бік, ми багато про вас знаємо. Ви нам потрібні! — допалив молодик.
— Серйозно? — спитав несерйозно Грицан.
— Цілком! — підтвердив молодик з широкими чорними бровами й тонкими вустами, русявими патлами до пліч. — Червона Армія на Збручі! ЗУНР доживає лічені дні! Зважте, пане Грицан!
І він замовк, наче видихнувся.
— Моя вам порада, юначе, — поблажливо заговорив Ярослав. — їдьте в Гімалаї… Там найвищі на земній кулі гори. Для вас це буде вельми цікаво. З вишини далі видиш. Зрештою, там народився Будда. Гадаю, для вас це також буде цікаво. Врешті, ви там можете зустріти снігову людину, їдьте, добродію, в Гімалаї…— А далі, вкрай обурений і розлючений, рявкнув: — Марш, а то застрелю!
XVIII
Брали Львів, та не взяли… Краще б ми взагалі не робили потуги, — думав Тарнавський, — а то самі собі нашкодили. На фронті упадок духу, дезертирство. Люди з недовір'ям і страхом глядять у будучність: ану ж колесо воєнного щастя не так повернеться. Ліпше бути нейтральним чи поміркованим, як галицький єврей; в присутності своїх стріляти кулями в пліт, а як прийдуть ляхи, грати роль порядного русина…
Думалось про наступ, а тепер треба думати, як вдержатись. Тарнавський розумів, що в даний момент дуже важливо зміцнити командування, щоб; може, влити в стрілецькі душі новий, свіжий струмінь. Насамперед потрібен шеф штабу зі світлою головою. Такий в нього на приміті був. І зараз, їдучи в Ходорів, за єдине переживає: лише б Омелянович-Павленко відпустив, лише б відпустив…
Якщо буде все гаразд, начальником штабу корпусу він призначить тридцяти шестирічного полковника Альфреда Шаманека. Народився той у Львові, в родині австрійських урядовців і старшин. Юним поступив у військову академію. Світова війна застала його корпус у Щирці, неподалеку від Львова, потому карпатські бої. Після боїв під Горлицями перевели його на італійський фронт, згодом призначили начальником штабу корпусу, що мав відправлятися на Близький Схід проти англійців, та з якоїсь причини затримався. Одначе сам Шаманек опинився-таки в Дамаску, там його англійці інтернували, проте зумів утекти, прибути у Відень. Коли ж виникла ЗУНР, з’явився до її віденського представника: хоче прислужити тому краєві, де родився, і тому народу, серед якого прожив дитячі роки… Його й відіслали до Омеляновича-Павленка, в Начальну команду. І якщо німці чимало зла заподіяли нашому народові, то Шаманек, — знав Тарнавський, — сама чесність, роботящий, розумний. Його в начальній команді люблять.
До Ходорова він їхав бричкою, запряженою добрими рисаками, бо болото таке, що машиною за порогом застрянеш. Тож найліпше, найнадійніше — коні,— коні натужливо тягнули бричку, а Тарнавський — свої гадки. Ну справді, чом не можемо відстояти себе? Ні Галицько-Волинське князівство — здавалось, доволі сильне, ні Богдан Хмельницький — здавалось, непереможний, ні Козацька республіка — здавалось, супергероїчна, — ніхто не відстояв отчого краю. Чому? Міжусобиці? Нехіть? Але ж уміємо воювати. Нема твердої руки? І це не так, бо можна нарахувати добрий десяток гетьманів і кошових отаманів. У чому ж річ? Чи всі добре знають, як творити суверенну Україну, а коли до діла, то — страуси?
Однак Тарнавський не втрачав надії. Він і цього разу діяв за неписаним правилом: саме вона, надія, вмирає останньою.
Омелянович-Павленко зустрів його привітно. І втомлено — після невдачі під Львовом усі були втомлені. Борідка командувача ще більше посивіла, а коротко стрижене волосся наїжачилось. Він не допитувався про становище під Львовом — усі все знали. І Омелянович-Павленко знав. Та й що було випитувати, якщо перед тим, як виїхати, Тарнавський розмовляв з ним по телефону.