— Президент у себе? — ввічливо привітавшись, спитав у Оксани, що сиділа в передпокої за друкарською машинкою.
— Там Петлюра.
О Боже! І Поточняк скривився, наче в нього розболівся зуб. Петлюри бракувало… Хай Господь простить, але я не винен. Зовсім не винен, що так його ненавиджу. Ніякий він не вождь! Хай хто що хоче каже, а я маю свою думку. Це хворобливий, впертий ідіот, який прагне тільки слави. Що то за Головний отаман без війська? Що то за військо, яке так легко віддало більшовикам Київ?
У Поточняка була якась патологічна відраза до Петлюри. Вдає простого та скромного, жертвенного й непохитного, а насправді — ні пес, ні баран. У політиці — сиві коні, червоні шаровари, велике інтерв’ю з чужими репортерами, могучі антантські місії в театральних костюмах; представництва в Індії чи Сан-Домінго — на іноземні справи, а вдома — гризня партій, темне, розбурхане кличами простолюддя, фальшиві кредитки, отаманологія і фунт чорного хліба серед пшеничних ланів… І повна апатія населення, анархія та провізорія. А чого вартують його приторно солодкі слова: «Українські мечі перекуємо на рала тільки тоді, коли гасло — незалежна держава українська — стане дійсністю». Яка висока патетика, — поглумився Поточняк, — а в реальності висить над головою Петрушевича та й вимолює помочі, бо не знає, де його армія, а де уряд — у Проскурові чи Кам’янці-Подільському.
— Як гадаєте, заходити мені? — він питав Оксану як добре знайому, як необвінчану дружину свого друга.
— А чи зручно?
— Чи зручно! — йому самому стало дивно, що вагався, спасував, адже Петлюра ніякий для нього не авторитет. — Ет, що буде, те й буде…
І штовхнув перед собою двері. В кімнаті накурено, тьмяно, як у кузні. Це — Петлюра. Тьмить він безбожно — здається, цигарки з рота не випускає. Та зараз не курить. Звично схрестивши на грудях руки, сидить сумирно. Лице бліде, зморене. Лагідно-журливі блакитні очі замислено потуплені в підлогу. Військовий френч затягнутий під горло. На лівому рукаві золотими нитками вишито великий тризуб, маленькі тризубці й на ковнірі френча. Чоботи з високими халявами. Нога — на ногу. Вождь думу думає,— мигнула думка в Поточняка, — глибоку думу… Що ж, йому вже сорок, він такий, що можна… возомніть. Зрештою, він здобув собі славу, принаймні торік. Коли прийшов до влади гетьман Скоропадський — серед перших арештований, перебуваючи на могилі Шевченка в Каневі. Правда, швидко випущено, — Скоропадський признався йому як давньому знайомому, що заарештовано його було про всяк випадок. Сидів, однак, допоки в Українському національному союзі, репрезентованому Винниченком та Шаповалом, допоки не визріла думка підняти проти гетьмана повстання. Перший день після тюрми присвятив земству, другий — входив у курс загальнокультурних і літературних справ, що його проводило близьке йому товариство «Час», третій віддав Українському національному союзу. А вже на четвертий він — член Директорії, Головний отаман усього, ще не існуючого, українського війська, — ввечері в старій, обдертій — і єдиній — солдатській шинельчині, з коробкою цигарок у кишені, закутаний благеньким башликом, їде товарним поїздом до Білої Церкви, де стоїть двотисячний легіон Січових стрільців полковника Коновальця, а тим часом уночі по Києву розклеєно Маніфест Директорії, в якому вона кличе український народ до боротьби проти Скоропадського. І заговорили гармати, — місяць тривало повстання. А двадцять першого грудня Петлюра разом з Директорією в'їхав до Києва. На площу Софії. Як колись гетьман Богдан Хмельницький. Тепер же гетьман з булавою в руці застиг у бронзі посеред площі, а Петлюра в’їхав… «Наш Гарібальді…»
Хто ж першим його так охрестив? Чудується Поточняк: наш Гарібальді… Треба ж! Та зараз «Гарібальді» був не «Гарібальді»… Певне, посварилися з Петрушевичем, — здогадується Анатоль, — бо відколи — тобто від дня злуки — Петрушевич став членом Директорії — мусить якось прислухатися до домагань її голови, в даному разі Петлюри. А що може просити Петлюра? Звичайно, військової помочі, аби прогнати з України Червону Армію.
І Петрушевич сидить понурийі Біле лице, як з мармуру висічене, виразне, риси правильні, як на грецьких каменях, глибокі очі наче в глибину своєї душі звернуті, однак же затьмарені. Якась туга в них невимовна й сумна. Бідний! Анатоль йому співчуває в цю хвилину, як і Петлюрі,— трагедія… Трагедія Петрушевича, що при всій своїй чесності не знає ні людей, ні обставин, погано розуміється на українській психології. Обмаль друзів у Галичині і нікого на Дніпрянщині. І ця сліпа віра у Вільсона… Француз Адольф Тієр не тільки історію писав, але й історію Франції робити вмів. Професор Петрушевич історію України пише, але зробити її не зумів. Наполеон був малий зростом, а великий розумом… Петрушевич був би чудовим президентом у впорядкованій республіці, може, не гіршим, ніж Масарик. Але джентльмен Петрушевич сів до столу грати в карти не з тими — його партнери виявились шулерами і обігрують його фальшивою картою… А домородні візантійці, котрі тільки перед успіхами поклони б’ють, а всякій владі, коли вона авторитетний бук має, лапи лижуть, на президента тепер «чорна рада» зуби теребить. Так, не сумнівається Поточняк, треба стріляти… Гільйотина потрібна! Скільки ця туземна інертність, нерішучість, половинчастість святих справ погубила! А ще оце ззирання на колеса, на сусідів, на авторитети, оця бридка боязнь мислити самостійно, рішуче, широко, оце бараняче тремтіння перед Росією чи Австрією, оця принизлива філософія споконвічного раба, вірнопідданого, постійно залежного від імперських амбіцій великих, генне бажання вислужитися перед ними, щоб дорватися до ласого шматка, забувши і матір, і мову, і свою історію, оцей пекучий національний нігілізм у декого, фарисейський, братовбивчий, ниций характер — як усе це ненавидів Анатоль Поточняк! Та зараз тихо поздоровкався. Петрушевич з Петлюрою водночас підняли голови, наче прокинулися від зимової сплячки.