— Пане президенте, я не потрібен вам?
— А що?
— Хочу на фронт.
— На фронт…
— Саме на фронт.
— На фронт, — повторив Петрушевич і зітхнув. — їдьте моєю довіреною особою в корпус полковника Тарнавського. Знаю вас як людину кришталево чисту й порядну. Тож маєте доповідати мені про обстановку без єдиної краплі неправди. Яка б вона гірка не була.
— Я виконаю ваше доручення.
— Тоді з Богом!
— Дякую, — Поточняк поклінно кивнув головою; стримуючи радість, він майже вискочив за двері.
— Бачу, справи ваші добрі,— зауважила Оксана.
— Навіть дуже! Відбуваю на фронт.
— А Ярослав до Парижа.
— Знаю, я його допіру бачив. До побачення, Оксанко.
— Бережіться там…
— Спробую, — Поточняк усміхнувся. — Долонею буду відвертати кулі…
Він почувався якимсь аж легким, ніби добре вимився в лазні,— свіжий, рвучкий. Він навіть не конче побивався над тим, як добиратиметься до Бібрки. Просити в Петрушевича машини не наважувався. Якщо таке не прийшло в голову під час розмови, то вертатися якось не випадало. Зрештою, вихід є і доволі простий та безклопітний: товарняком до Глібович, а звідтам фірою до Бібрки. Заявить в Начальній команді, що він довірена особа Петрушевича, і Курманович щось придумає.
Йому пофортунило. Куций товарняк з сякою-такою амуніцією та скупим продовольством для Начальної команди відправлявся вночі, і Поточняк попросив машиніста, аби якось його прилаштував. Той людяно відгукнувся, і незабаром Анатоль вже напівлежав серед мішків, закутавшись у шинелю.
До Глібович дорога й коротка, й водночас довга — певне, буде паротяг чмихкати годин зо три. Є час на роздуми. І Поточняк вдався до них, хотілось в розважливій тиші, під монотонний стукіт коліс підсумувати воєнні події останнього часу — від потуги взяти Львів до нинішнього дня. Отже, все почалося в середині лютого. Після двох безуспішних наступів на Львів Начальна команда прийшла до переконання про необхідність перервати залізничну сполуку між Львовом і Перемишлем. План цієї операції передбачав опанування частинами третього корпусу залізниці на відтинку Городок — Судова Вишня, — ця операція тепер дістала назву Вовчухівська, — опісля частини другого корпусу починають наступ на Львів, їх підкріплює своїми ударами перший корпус. Для підтримки акції на головному напрямку біля Городка було вжито бригаду усусів і два курені коломийської бригади. І вже 15 лютого українські війська здобули Долиняни, Вовчухи, Бар і Довгомостиська. Залізниця була під постійним вогнем — зв’язок Львова з Перемишлем підтримували тільки бронепоїзди. Але 20 лютого артилерія приневолила їх покинути поле бою, і другий корпус пішов в атаку на Львів збоку Голоська та Збоїськ.
Дальший розвиток цього наступу перервала місія Антанти під проводом генерала Бертелемі, який в ультимативній формі зажадав припинити воєнні дії, заключити з поляками перемир’я і українсько-польський спір передати на вирішення Мирної конференції. Щоб не дратувати Антанти, знайти в ній підтримку, Петрушевич на такий крок згодився: з 25 лютого по 1 березня бої було припинено. Однак же в українсько-польських переговорах місія Антанти не була нейтральною, вона зажадала відвести Галицьку Армію за демаркаційну лінію, так звану лінію Бертелемі: ріка Буг до Кам’янки-Струмилової, звідтіля вздовж східної границі Жовква — Львів, далі Перемишляни і Бібрка, Білий Потік — Соколівка — Вибранівка — Рудки — Дрогобич — Турка…