Бота. Комісія приймає вашу заяву і повідомляє вас, що ваші бажання щодо продовження евакуації і щодо військової справи візьме до уваги. Зате демаркаційна лінія не може бути змінена, бо це рішення комісія прийняла одноголосно. Так само не може бути змінена постанова щодо нафти. Прошу заявити, чи ви готові на цих основах заключити перемир’я?
Лозинський. Заки зложимо відповідну заяву, хотіли б ми знати, як ставиться комісія до таких наших бажань: перше — в справі числа нашого війська, друге — в справі продовження демаркаційної лінії на північ від Галичини.
Бота. Справу війська комісія візьме до уваги. Щодо продовження демаркаційної лінії поза Галичину комісія не є компетентна. Ця справа належить до Найвищої ради.
Вітовський. Ми домагаємося продовження демаркаційної лінії поза границі Галичини тому, що наш фронт, завернений одною стороною проти поляків, а другою — проти більшовиків, тягнеться аж по Сарни. Коли, отже, перемир’я стосуватиметься тільки Галичини, то поляки поза межами Галичини можуть посунутися на схід і зайти нас ззаду.
Бота. Продовження демаркаційної лінії поза Галичину не підлягає, як я вже казав, нашій компетенції. Одначе коли буде заключене перемир’я, то обі сторони тим самим зобов’яжуться ніде не воювати один проти одного. Справу фронту поза Галичиною комісія розгляне.
Лозинський. Від імені української делегації маю честь заявити, що ми предложений нам проект перемир’я принципово приймаємо. При цьому просимо взяти до уваги і порішити, по думці наших бажань, оці справи: перше — справу числа нашого війська; друге — справу продовження демаркаційної лінії зглядно припинення боїв на північ від Галичини; третє — справу нейтралізації залізниці Самбір — Сянки, до якої ми мали б доступ зі Стрия.
Бота. Добре, зважимо. А зараз від імені комісії дякую вам за згоду на перемир’я. Про час, коли маєте з’явитися, щоб підписати перемир’я, ви будете повідоіуїлені. Засідання закривається.
Комісія передала справу Найвищій раді, і на цьому її мандат скінчився — галичани немовби осиротіли… Що ж далі?
XXIII
Під Львовом глухо гупали гармати. Відлуння канонади висіло над штабом другого корпусу полковника Тарнавського чорною хмарою тривоги. Спали зодягнуті. Власне, сон був заячий. Принаймні в Поточняка. Ні, він не був полохливим зайцем, проте інстинкт самозбереження живе в кожній людині. Анатоль давно вже себе приготував до найгіршого, однак гинути за цапову душу не мав наміру. Це ніякий не героїзм — героїзм тоді, коли ти на коні, а не під копитами. Він розумів сутужність ситуації, зважав на сили неприятеля і все ж… все ж він був оптимістом. Ні, не ждав він милостей від Антанти, хоча припускав, що Мирна конференція, якщо керуватиметься совістю, а не імперськими амбіціями, підкупом з боку поляків, їхнім нашіптуванням, вирішить галицьке питання справедливо, — він попри все — хаос на фронті, упадок духа, дезертирство — вірив у націю. Мусить же вона колись запанувати у власнім домі. Правда, часом щем колов серце, як ось зараз, — зараз, по вуха закутавшись у шинелю, Анатоль куняв у кутку на стільці і в солодкій дрімоті розімлілим оком бачив Лесю — свою блакитну лілею… А що, як покинути все й полинути до неї? Такий був би затишок побіля її цнотливих груденят, на теплих перинах, у буйних любощах… Тебе ж арештують. І, певне, судитимуть. Навіть у тісному Львові не приховаєшся, бо завше знайдеться недруг, що донесе на тебе, — доноси так укорінились, як кліщі. Для декого це стало ледве не сутністю буття. Як хвороба. Як сверблячка. Поріддя таке нації. Аби вислужитись. Аби насолити ближньому. Хай комусь буде гірше, ніж мені…
Він знав: його пориви — звичайне марення. Нікуди він не піде, армії не покине, бо ніколи не був підлим перед власним сумлінням. Інша річ, що — як і в кожної людини — бувають хвилини слабості, коли раптом можна пуститися на дурний крок. Та залізні його нерви до такого не допустять. Перегородять дорогу колючим дротом, спутають ноги кайдани, заарканять душу — і… повісять на грушу, — він усміхнувся під ніс з власного дотепу й розплющив очі.
— Алло! Тут Шаманек. Алло! Алло! Тут Шаманек! — чути в сусідній кімнаті голос начальника штабу корпусу. — Тут Шаманек!
Значить, уже по п'ятій! У Шаманека тверде правило: з п'ятої до восьмої телефонні розмови з командувачами бригад, з восьмої до дванадцятої, якщо є така можливість, в окопах, а потому знов на телефоні та за штабними розробками. Поточняк у захваті від нього. Залізний чоловік. Самостійний, створений до небуденних обставин, з великим розмахом до дії, гнучкий ум, палкий, впертий, майже нервовий, сміливий і рішучий, прекрасний знавець теорії. Водночас добрий товариш. І надзвичайно щирий. А, — всміхнувся знову під ніс Поточняк, — спить, як і я, зодягнутим… Та, бач, не спить — викликає когось.