— Ми покликали вас, щоб почути вияснення про положення в Галичині,— сказав президент США, — яке прибрало дуже гострої форми. Нам це причиняє великий біль…
«То хто ж вам заважає вжити заходів? — подумав Ярослав. — Адже ви — сила! Адже вам належать слова: в інтересах загального миру я вважаю необхідним союз народів; для мене це ключ до загального миру».
— …і ми хочемо цю справу полагодити.
«А ми ж цілий місяць чекаємо, коли ви нарешті її полагодите». І Грицан згадав: «Англосакс схильний насамперед відчувати, ніж думати, латинський же розум спершу мислить, потім відчуває».
— Сподіваємося, ви нам поможете. — Вільсон безпристрасно всміхнувся, показавши білі зуби. — Прошу нас поінформувати.
— Дякуємо за прихильність, — сказав Лозинський. — Український народ хоче жити у власній державі.
— Яке відношення українців до більшовиків? — закинувши назад гривасту голову, темпераментно спитав Ллойд-Джордж.
— Більшовики є ворогами України.
— Отже, ви маєте проти себе з одного боку поляків, а з другого — більшовиків?
— Саме так, — підтвердив Вітовський.
— Яка різниця між українською і польською мовами?
Грицанові спом'янулися анекдоти, які ходили по Парижу про британського прем'єра: «Покажіть, будь ласка, Далмацію на карті», «Де знаходиться Тешен?», «Мені ніколи не доводилося чути про Трансільванію». Однак зараз було не до анекдотів.
— Кожна мова своєрідна. Мова, власне, це те, що входить у визначення нації, крім інших чинників.
— Ага, — граючись тростиною, похитав гривастою головою Ллойд-Джордж. — А які релігійні відносини на Україні?
Поки Лозинський пояснював, Ярослав, з болістю тамуючи якийсь внутрішній страх перед наслідками цієї невизначеної розмови, дивився на французького прем’єра; Клемансо сидів із закритими очима, його повіки слонової кості виднілись під дугами брів, руки в сірих рукавичках непорушно лежали на зеленому сукні.
— Я не висловлюю своєї думки, — байдуже вислухавши пояснення, сказав Ллойд-Джордж, — ані нічого не передрікаю, але припустимо, що Україна не була би самостійною, то з ким ви хотіли би бути — з Польщею чи з Росією?
Грицан відповів подумки: англійці в дні конференції заявляли, що люди й області не повинні бути предметом розміну між государями подібно худобі чи пішакам у шахах. Адже це заявляли англійці… Хіба потрібне чуже уточнення власних слів?..
— Ми, як і кожен народ двадцятого віку, змагаємо до державної самостійності,— якомога лагідніше почав Лозинський. — А чотирнадцять пунктів пана Вільсона…
— Я ще раз повторюю, з ким хотіли б ви бути? — нетерпляче перервав його Ллойд-Джордж. — Я нічого не хочу передрікати. Я тільки питаю конкретно. Прошу відповідати.
— Говорити про приєднання нас до Польщі — смішно. Поляків двадцять мільйонів, а українців — сорок. Щодо Росії, то вона тепер більшовицька…
— Незалежно від того, що станеться з Україною, чи бажає Галичина за всяку ціну бути з’єднаною з Україною?
— Звичайно, бажає,— сказав Вітовський.
Ллойд-Джордж наче готувався до нової атаки і, повернувши голову спершу до Клемансо, потому до Вільсона, сказав без властивого його темпераменту:
— Отже, вони не хочуть мати нічого спільного з Польщею. — І до галичан: — Чи бажаєте припинити бої з поляками?
— Ми про це говоримо ще від першого листопада вісімнадцятого року, — у відчаї скрикнув Вітовський.
— Чи ви добре обходитесь з поляками? — Ллойд-Джордж знов тріпнув своєю гривастою білою головою.
— Уряд запрошував поляків до участі в роботі Національної Ради, але вони відмовилися.
— Я хотів би ще запитати про воєнні жорстокості.
— Обвинувачення такі загальні,— пересмикнув щокою Вільсон, — що не можна їм надавати особливої ваги.
— Ми просимо припинення наступу армії Галлера, — заявив Вітовський. — Ми хочемо миру. Просимо нас захистити.
Ллойд-Джордж присунув до себе тростину, Клемансо пробудився від дрімоти, а Вільсон враз підхопився, поспіхом подякував за участь в роботі і — закрив засідання…
Лозинський, Вітовський, Грицан та інші члени делегації ще якусь хвилю приголомшено сиділи. А далі причавлено попідводилися, — вони нікому не потрібні, вони билинка в чистому полі на семи вітрах.
Наступного дня після обіду Клемансо, однак, прийняв галичан у своєму військовому міністерстві, Вітовський знову скаржився, що армія Галлера йде на Галичину.
— Я запитаю Пілсудського, чого він веде війну, — сказав похмуро Клемансо. — Я довідаюся, чому армія Галлера, як ви кажете, йде проти вас. Чекайте відповіді.