Сиділи й писали… Сиділи й писали… Аж тут Панейко приніс вість: про те, щоби Мирна конференція признала теперішній український уряд Східної Галичини, нема мови. Найбільше, що може бути, — нейтралізація Східної Галичини під протекторатом Антанти. Що ж! Хай так… Хай так! Однак же, — казав наступного дня Панейко, — член однієї з антантських держав хотів би мати від нас для особистої інформації проект конституції для нейтральної Східної Галичини. Так? Добре, буде проект конституції,— сиділи й писали, сиділи й писали…
І написали. Вже можна було вручати тому прихильникові галичан, але 27 червня одержала делегація УНР від Генерального секретаріату Мирної конференції таке повідомлення:
Париж. 26 червня 1919.
Генеральний секретаріат Мирної конференції має честь переслати українській делегації текст рішення, прийнятого 26 червня Найвищою радою і прийнятими до союзу держав.
Це рішення зателеграфовано того самого дня до Варшави, щоби міністр Франції повідомив про нього польський уряд, а військові представники союзників у Польщі український уряд.
25 червня 1919.
Щоби забезпечити особи і маєток мирного населення Східної Галичини проти небезпек, які їм грозять від більшовицьких банд, Найвища рада союзних і прийнятих до союзу держав рішили уповноважити сили Польської Республіки вести свої операції аж по ріку Збруч.
Це уповноваження в нічім не пересуджує рішення, які Найвища рада прийме опісля, щоб управильнити політичний статут Галичини.
Довго, дуже довго громадились хмари — і нарешті грянув грім: кожен розумів, що це кінець ілюзіям — повна катастрофа. І підкликав Вітовський Грицана до себе, і сказав благально:
— Славчику, друже милий, їдь, чоловіче, в Галичину, вертайся та й розкажи про все Петрушевичу, а ми вже тут без тебе будемо протестувати та боротися. Тільки не ображайся. Так треба.
— Чого ж маю ображатися? Раз треба — то треба.
Вітовський провів його на вокзал і пообіцяв, що напише Вільсонові листа, в якому висловить всю правду і відверто скаже, що Найвища рада фальшива, що ніхто, в тому числі Вільсон, не дотримується «14 пунктів».
Вони поцілувалися на прощання, і Ярослав зайшов у вагон. Довга й важка багатоденна дорога стелилася йому: через Швейцарію, Відень, Будапешт, Чернівці до Чорткова, де, як стало відомо з паризьких часописів, перебував тепер Євген Петрушевич.
І поїзд рушив. А Грицан розмислював: коли Данило Галицький розбив псів-лицарів під Дрогочином, Папа Римський вирішив поміняти політику меча на політику єлею і послав Данилові королівську корону. Данило погодився, поставивши, однак, умову, що коронування відбудеться в Дрогочині. Папський делегат, який мав вручити корону, не стримався й запитав:
— А чому все-таки Дрогочин?
— Адже я розгромив тут ваших рицарів і приймаю цю корону як трофей! — гордо відказав князь.
«Що ж, він був хоробрий, — натужно думав Ярослав. — Петрушевич на такі подвиги не здатен».
Довго, ой довго пробивався він до отчого краю. Нарешті Буковина. І Галичина. По дорогах галицьких бачив руїни, сліди інвазії — перелякані і пограбовані люди, спалені хати, голі-босі діти. Перед Чортковом, у глухому подільському селі, зупинився переночувати.
— Як була ваша влада, — оповідала йому бліда жінка з червоними очима, — то взялися ділити землю, а як вернувся пан, закликав військо, і всіх нас три дні били.
Вона частувала Ярослава узваром. А під червневим небом прогриміли грозовиці, прошуміли рясні дощі… В саду, наполовину згорілому, миготіли метелики, гули бджоли, хоч ніде поблизу не було вуликів, клопоталися джмелі.
Червень… Яскравий, густолистий! Вичитав десь Ярослав, що назва його походить від слов’янського слова «черлен». В древні часи о цій порі збирали з коріння граблика особливу комаху — червениця для «кумачевої фарби». Звідси й назва «черлен стяг» — колір древніх бойових стягів слов’янських дружин.