— Чим же тебе, соколику, нагодувати? — бідкалася бліда жінка з червоними очима.
— Я ситий.
— Ой ні. Змучений ти дуже. І я, соколику, змучена. Чоловік в чотирнадцятому поліг в Карпатах, син найстарший під Галичем у п’ятнадцятому, середущий поліг в листопаді вісімнадцятого у Львові, а молодшого повісили… Донечок нема. Як шкода, що в мене нема донечок.
«Червоні стяги слов’янських дружин… Червеницею забарвлювали одяг і кінську збрую давньоруських богатирів… Червеним коренем рум’янилися в старовину дівчата… А хто почервонив очі цієї бідної жінки?»
— Хоча б одну донечку…
«Я розумію тебе, жінко з червоними очима… Ти сидиш і рідко чуєш птахів. Їм тепер не до пісень, вони поринули в сімейні клопоти… Твоєї сім’ї нема».
Він почув флейтовий посвист іволги, і серце його здригнулося. Треба рушати. До Чорткова вже близько.
— Прощайте.
— То, може, щось поїси?
— Я ситий.
І ось він іде полем. Лиш де-не-де буяють хліба. Лиш невпинно веде свого сріблястого треля жайвір. Тріпочучи крилами, високо здіймається у блакить і з піснею опускається. Раптом схотів той перепочити, склав крильця і вниз, наче камінь, падає, лиш біля землі їх розпускає…
«Всі живуть, крім нас…»
Застигло яскраве сонце. Пече. Полудень. Тиша. Лиш вітерець ласкавий гойдає траву, перешіптуючись з кущиком терну. Раптом з-під того кущика вискочив сірий заєць й нашорошив вуха — Ярослав зупинився, а косий шмигнув у рідкі жита, в яких стрекотали коники, виливаючи з душі тепло і спокій. Тільки співала-стогнала ніжно горлиця — цариця полудневої пори. Чи не за тими, хто в цю хвилину лишився життя? І така розпука охопила, що якась сила кинула його ницьма на сиру землю, в столочену траву, і він голосно заридав. Як маленька дитина, що десь загубила матір.
Чортків — чотирьохсотлітнє місто в долині Серету — зустрів його велелюддям. І обозами. Не було труднощів довідатися, де, в якому домі перебуває уряд диктатора. Та найперша радість — Поточняк. Він стояв у гурті старшин на подвір’ї дому австрійської скарбової дирекції. Ярослав тихо окликнув його. Анатоль обернув голову і довго мовчав.
— Та не може бути! — нарешті випалив.
— Може бути… — Грицан слабо всміхнувся.
— Господи мій! — Поточняк одділився від гурту. — Здоров, друже!
Вони сердечно обнялися, і Ярослав відчув себе знову вдома. І було полегко на серці, і він аж звеселів, навіть втома зникла.
— Яким чином ти тут? А де Вітовський?
— Ще в Парижі.
— А ти… ти…
— Я приїхав. Так треба.
— Нічого у вас не вийшло? — Поточняк скрушно пометляв головою. — Ми вже знаємо, вже на собі відчули ухвалу Антанти.
— І як? Що на фронті?
— Біда, друже, — Поточняк знов покивав головою. — Страшна біда. Армії Галлера не можна спинити. Франція озброїла її першокласно. Почався наш відворот… Тернопіль уже в руках поляків.
Мовчав Грицан. А що скажеш? Тернопіль від Чорткова кілометрів сімдесят чи вісімдесят. Десь так приблизно. Отже, невдовзі той день, коли противник буде під стінами Чорткова.
— Петрушевич тут? — Грицан кивнув на будинок.
— А де ж йому бути!
— Треба йти доповідати… — глухо мовив Грицан.
— Не заздрю… Ти десь маєш пристановисько?
— Звідки? Я з дороги.
— Зі мною замешкаєш.
— Опісля поговоримо… — І рушив до дверей.
Петрушевич не змінився за той час, поки Ярослав перебував у Парижі. Як завжди, бездоганно одягнутий, чисто поголений. Такий же гострий, проникливий погляд. І ця величава постать, це глибоко замислене обличчя, добре розвинуте підборіддя — ознака сильної волі,— здається, все було на його користь, та лиш пильне око Грицана вловило за зовнішнім спокоєм чорну роботу мозку, тягар на душі.
— Ви? — Петрушевич зачудовано кліпнув повіками.
— Я, — вперто сказав Грицан.
— Що ви тут робите?
— Я приїхав…
— З Парижа?
— А звідки ж!
— Як? Ми ж вас посилали…
— Так, ви мене посилали, — на цей раз Грицан не дав Петрушевичу доказати. — Ви мене посилали. А тепер Вітовський мене прислав. — Грицан був упертий і злий. — Хочете мене вислухати?
Петрушевич нічого не відповів.
— Дозвольте сісти?
Петрушевич нічого не відповів.
І Ярослав без запрошення опустився у м'який фотель. Він говорив довго, глухо, якось плутано. Йому здавалось, що Петрушевич його не слухає. Було образливо, часом зринала думка: плюнути диктатору межи очі й піти геть. Але він примусив себе говорити, викласти все, що вони пережили за ті кілька тижнів. І врешті закінчив: