— Ось так…
Петрушевич тупо мовчав. І це ще більше злило Грицана. Виходило, ніби він винен, що Антанта благословила поляків на окупацію Галичини.
— А ми так надіялися на вас, а ви… Що ви там зуміли? — І враз Петрушевич заверещав: — А радили ж, радили, що треба до Парижа вислати солідних людей!
— Розум не визначається віком…
— Що? Який розум? Ви — розум?!
— Ми робили все, що могли. І я не вірю, що ваші, навіть найсолідніші, люди зробили б щось більше. Нас не хотіли слухати. Нас не хотіли слухати не тому, що ми молоді,— вони не брали до уваги й ваших нот, вони нічого не брали до уваги.
— Гаразд, напишіть мені звіт.
— Може, дозволите сьогодні відпочити? — майже ненависно свердлив очима диктатора. — Я не втримаю в руках олівця.
— Ну гаразд.
Грицан знесилено підвівся і знесилено поплівся, аж тепер втома підкошувала ноги, свинцем розлилась по тілі. Нараз в просторому коридорі він уздрів Устимчика.
— Ярослав? — вирячився Місьо.
— Та не Петрушевич же… — Грицан пробубонів з досадою, майже ненависно. Так усі дивуються його появі, аж зло бере.
— Ти з Парижа?
— З пекла! — рявкнув Грицан, та відразу вгамувався, бо мав до Устимчика справу. — Не знаєш, де Оксана?
— Санітаркою тепер.
— Тут, у Чорткові?
— Так, стрілецька лічниця в гімназії. Показати?
— Я трохи знаю місто.
Поточняк чекав-курив на подвір’ї, і Ярослав був вдячний йому. Все-таки добре побратимство цінніше від золота.
— Пробач, Анатолю, — хутко заговорив Грицан. — Але я спершу спробую розшукати Оксану. Сам розумієш — без пояснень.
— Це твоя особиста справа.
— А як тебе знайти?
— В штабі.
Ярослав чимскоріш подався до санчастини, але відразу ж притишив ходу, бо відчув, що може впасти, — ноги ставали важкими — чи то від перевтоми, а чи від хвилюваДня. Мабуть, від хвилювання, бо чим ближче до будинку гімназії, тим лункіше билося серце. Він так скучив-затужив за Оксаною, що слів нема, хоча в Парижі згадував рідко. Зате від Парижа був час думати-передумати.
— Ой, це ви? — перед ним виринула дівчина, яка була неначе тростинка, з маленькими, майже непомітними грудьми і світло-чистими, розношеними, як у сарни, оченятами.
— А ти звідки тут, Таню?
— Вайда мене забрав, — сказала, злегка почервонівши. — І мати радила їхати… Я поїхала.
— Антон тут?
— Поранений він, — і нащось поправила темно-попелясте, коротко підрізане волосся. — Але не дуже…
— Славчику!
Голос був глухий, опалий, зболілий, а Оксана була така незвична у білому халаті, лиш звично розширились зоз дві печально-нішні краплі у чорному віночку, вона ще більше прив’яла, ще більше схудла. Вона стояла мов укопана, вона, либонь, не повірила, що це був він. Звідки міг узятися? Вона стояла опустивши руки, і тоді він підійшов до неї і пригорнув ласкаво, вона повисла на його грудях й дуже голосно раптом заплакала. Він не заспокоював її, він лиш міцніше тулив її голову до своїх грудей і нічого не говорив. Вони довго так стояли.
— Як ти добрався? Коли? — Оксана допитливо відсторонилася. — Розказуй, все мені розказуй!..
— Даруй, але не хочеться… Нема сил. — Очі його так пекли, мов у них піску насипано.
— Боже! — вона схопила в долоні його почорніле обличчя і, зіп’явшись навшпиньки, довго-довго цілувала. — Рідний мій!
— Бачиш, Оксано, я ж тобі казала, — обізвалась поруч Таня Острогляд. — Моє серце щось причувало…
— Дякую тобі, Тетянко.
Оксана ні не стримувала, ні не приховувала своєї радості — крихке жіноче серце, бентежне. А Ярослав у свою чергу цінував ту її відданість, жадав саме відданості, бо в ній, був певен, криється вся жіноча краса та ніжність, ласка, без якої гарного життя не жди; розуміється, все те має бути взаємним — для повної гармонії.
— А Вайда тут лікується? — поспитав Таню.
— Ага, — кивнула.
— Можна глянути?
— Я його зараз покличу.
Тетяна метнулася до гімназії-лікарні, а Оксана, взявши Ярослава попідруч, прилипла до його плеча, уткнувши лице, мов хотіла зануритись в нього, і ніжно прошептала:
— Я так ждала, я так ждала…
— Де ти живеш?
— В одної тьоті. Тут поблизу, разом з Танею.
— А мені знайдеться місце?
— Ми спимо на одному ліжку…
— Значить, треба десь шукати помешкання?
— Дуже туго, повно війська, — чи із співчуттям, а чи з мукою говорила Оксана. — А ось і Антон.
Вайда був дуже худий, дуже сивий і зовсім тепер зістарілий. Ярослав не побачив золотого братового персня на його руці — Вайдина правиця у бинтах.