— Це неможливо, — заперечив одразу отаман Шухевич, і так категорично, що Тарнавський оторопів.
— Як неможливо? — аж спохмурнів.
— Бо ми ні до чого не домовимося, поляки не погодяться на будь-яку запропоновану нами демаркаційну лінію, оскільки Антанта дозволила їм захопити всю Східну Галичину.
— Я це врахував… — сказав по паузі Тарнавський. — Вас, пане Шухевич, я призначаю главою місії. Годіться на лінію по Збруч. Аби тільки вони не пішли далі. А ще пообіцяйте: як тільки буде укладене перемир’я, ми кинемо усі свої сили проти більшовиків… Обіцяйте що хочете, а перемир’я укладіть… Армії потрібен перепочинок.
— Спробуємо, пане Тарнавський, — відповів сухо Шухевич.
— Поки приготуєтесь в дорогу, відповідні документи будуть готові. Лише дуже прошу — кваптесь, кваптесь!..
Не встигли вони дійти до хати, де жили, як їх наздогнав стрілець: генерал Тарнавський велів повернутися… Коли зайшли до штабу, застали там Петлюру. Глянувши на Головного отамана, Ярослав раптом усміхнувся; згадався випадок, про який колись йому розповідали: біля вагона Петлюри на варті стояв січовий стрілець, галичанин; Петлюра вертався до свого вагона, січовий стрілець перегородив дорогу:
— Стій! Куди?
— До вагона Головного отамана.
— Не вільно нікому!
— Я Петлюра!
— А де папір?
— Нема.
— А звідки я знаю, хто Головний отаман?
Це міг бути анекдот, могла бути бувальщина, проте зараз вона розвеселила Грицана.
Петлюра зміряв Шухевича, Поточняка й Грицана поглядом не те що зверхнім — то був погляд всевишнього… Смикнувши накусаними губами, спитав:
— Хто глава?
Шухевич ступив крок уперед.
— Ось окремий лист до поляків, — Петлюра підняв угору вказівний палець.
— Виразно говоріть, що маєте поручного листа від мене і що ваша місія вислана рівночасно й мною. Ви мене зрозуміли?
— Майже, — кивнув Шухевич.
— Як будете добиратися?
— До Чорткова. Там лінія фронту.
Коли виїхали, звечоріло. Ніч була темна. Виразно, майже в зеніті, блищали сузір’я Лебедя і Ліри. Грицан, занурившись в себе самого, згадав древньогрецьку легенду про Орфея. Син Аполлона і музи Каліопи, він винайшов музику і поезію, прославившись чарівною грою на лірі.
«Музика… Поезія… Музика гармат? Поезія вибухів? Чи музика пустої базіканини, яка нічого не дає?»
Однак на думку вперто лізла легенда про Орфея. Покохавши німфу Еврідіку, Орфей визначив час весілля. Але цього дня наречену вкусила змія, і вона померла. Щоб повернути дружину, Орфей опустився до підземного царства Аїда. Граючи на лірі, він підійшов до престолу володаря…
«Ми не будемо грати на лірі… Ми підіймемо білий прапор… Бо інакше по нас дадуть залп…»
…І підійшов до престолу володаря. Почувши чарівні звуки музики, замовк Цербер. Данаїди припинили роботу, відпочив Сізіф, вгамував ковтком води спрагу Тантал…
«А нас може влучити випадкова гама музики гармат… Неповторна музика, якою користуються сильні…»
…Навіть Аїд і його дружина Персефона були зачаровані грою і піснями Орфея…
«А ми чим зачаруємо Пілсудського?»
…Персефона погодилася відпустити Еврідіку, але з умовою, щоб Орфей, виводячи її з царства пітьми, не обертався до виходу на поверхню землі…
«Що ж, умови ставили сильніші слабшому в усі віки. Ставили їх і нам — ставили на фронті, ставили в Парижі, ставлять й тепер… Скажуть, що згоджуються на перемир’я, але нашу землю беруть собі. І тоді…»
…І коли з’явилось денне світило, Орфей не витримав і рвучко обернувся, але тільки встиг помітити, як вдалечині зникла тінь його коханої.
Далі Грицана вже не цікавила легенда про те, як Орфей був перетворений на Лебедя й опинився зі своєю лірою на небі,— все було ясно. Як у Парижі. Він не бачив просвітку.
— Скоро Чортків, — тривожно сказав Місьо Устимчик. — Що будемо робити? Поляки ж…
Була опівніч. Шухевич, прокинувшись з дрімоти, наказав звернути на обочину, під шата дерев, відразу ж обернувся до Анатоля та Ярослава, що сиділи позаду.
— Звідси пошлемо до поляків парламентаря, а самі порадимося, як бути далі, як добиратися до Львова.
Ніч пересиділи в машині, а раненько Шухевич вирядив стрільця з білим прапором на передову. З-за лісу з’явилося сонце: день обіцяв бути гарним. Але всі мовчали й нервували. Низько над озеречком ширяли ластівки. На протилежному березі були видні руїни якоїсь хижі. Доцвітала липа, допивали її пахучий нектар трудівниці-бджоли, — дерево було розчахнуте снарядом.