Стосовно Наддніпрянської Армії, то вона — цілком зрозуміло й резонно — мала властивості колишньої армії російської, зокрема впертість, відданість, витривалість, слухняність… І презирство до смерті. Але солдати потребували постійного нагляду і опіки, бо інакше втрачали військовий вигляд. Найліпшими бойовими частинами справедливо рахувалися сибіряки, за ними — українці,— розгром усієї австро-угорської армії в чотирнадцятому році є справою рук, головним чином, військ Київського і Одеського округів. І за мирних часів «хахли» були найбільш бажаним елементом у кожній частині, здебільшого селяни — слухняні, нерозбещені, кмітливі. Великий процент з них ішов у фельдфебелі, вахмістри, залишався на поверхтерміновій службі. Разом з тим значна кількість «малоросів» (малорослих) на ділі була «великорослими», комплектуючи гвардію, флот і кінноту. Взагалі, українці с кладали чудовий бойовий елемент для… чужої держави. Отже — так чи інакше! — армія Петлюри мала б бути козачого духу, складу й натури, мала б бути зразковою. Але! Частина колишніх солдат зіпсувалася через славетну революцію і славетні свободи без обов’язків, деякий відсоток набув нахилу до грабунків. Серед офіцерів, опріч ініціативних та відважних, були звичайні розбещені авантюристи, яким бракувало відповідної школи, муштри й виховання, — назагал Наддніпрянська Армія була менш упорядкованою та організованою, ніж Армія Галицька. Зате переважала в іншому — битися на всі чотири сторони світу, персональною ініціативою, особливо в умовах партизансько-більшовицького фронту…
Отже, прекрасна могла б бути комбінація, — думав Тарнавський, — коби поєднати акуратність, обмеженість в бажаннях, навик до послуху і ладу галичан з ініціативою, відчайдушністю, козацьким розмахом наддніпрян! Чи вдасться? У всякому разі — що цікаво! Слов’янські, надто «руські», полки доброю славою вкрили себе на всіх фронтах — тільки не на своєму, тільки не на своїй території… Парадокс? Диво? Чи як?
II
Нестерпно пекло сонце. Повітря розімліле, вдушливе. Спека. Жовтогарячі соняхи в’янули, в’янули й люди, в’янули й коні. Дорога вилась поміж хлібів, садків, горбів, з яких виступали кам’яні брили. І — тиша. Якась дивна глуха тиша. Може, й не така вже глуха, бо на війні не буває глухого затишшя. Але на цей раз була саме ця якась глуха тиша, може, тому, що потомлені люди йшли чи їхали на возах потомлено й німотно, навіть коні не форкали. Лиш сутужно скрипіли колеса, наче в той спосіб жалілися, що покидають отчу землю.
Таня трималася за ручку воза, на якому лежали поранені,— вона трималася за одну, а Вайда — за другу. Оксана плелася позаду, похнюплена і згорблена. На придоріжжі тополя тривожно шепотіла листям, наче в її житті щось мало змінитися. А може, відчула, що дні її потихеньку таки конають? Бо вже осінь не за горами, бо вже сумніє довколишність, мов украй зістаріла людина, котра пригадує, що ось-ось дихне останній раз.
Зате на лугах справжній бал квітів — дзвоники, півники, гвоздики… І невеликі кущики цариці літнього балу — троянди. Але в них теж зачало жовтіти листячко…
«Отут би Івана Купала святкувати, — подумала Оксана. — Збирати Іванової ночі квіти, водити з піснями хороводи навколо багать… Але! Одумайся, дівче! В таку лиху годину дурне таке лізе тобі в голову!..»
Та хоча заперечила собі, проте особливої трагедії для себе не вбачала в тому, що переходить Збруч. Вона ж не галичанка. І цей перехід Збруча наближає її додому, адже назад вороття нема. Вона знов подумала про свято Івана Купала. Їй спом’янулось одне таке свято в рідній Кодні — над річкою, біля мосту через Коденку. Вона його добре пам’ятає. Але в ту ніч не зірвала вогненного цвіту папороті… Не зірвала. То чи зірве коли-небудь? Чи не краще повернутись до батьківського дому й в спокої, тиші домучувати свої дні? Не треба ж себе завчасу пхати в могилу… Хіба мало на світі одиноких? Живуть же якось. А там — мати, сестри.