Правда, порив її думок стримував Ярослав. Вона вірила в диво — а раптом доля пошле їй його, і вони житимуть разом. Їй так добре з ним. Вони могли б разом спокійно поселитися в Кодні, там така краса: річка, луки, цілюще повітря й далеко від біди.
Хоч би з ним зараз нічого не сталося у Львові. Ці поляки геть-чисто ненормальні.
— Оксано! — Таня відриває руку від вичовганої ручиці, зупиняється. — Як там у вас, на тій Україні?
— Як і у вас… — знизує плечима. — Люди як люди.
— Незвично все-таки, — зітхнула дівчина. — Звичайно, люди як люди, але і звичаї не ті, і хата не своя — чужина все-таки, чужина… Не гнівайся, що я так кажу.
— Чого ж мені гніватись! Правду кажеш — тобі чужина.
Попереду була чужина, а позаду — дими та мряка.
Проте в Таниній душі теплилася надія: а може, щось зміниться?
— Можливо, щось зміниться, — відкрилася перед Антоном. — Як ти міркуєш? Навіть татари вічно не панували, навіть німці покинули Україну…
— Бо їх вигнали!
— А турки?
— Ну, чого ти мене мучиш? — не витримав завжди спокійний Вайда. — Ну, зміниться… Перезимуємо там у них, на тій Україні, а весною повернемося додому…
Повів очима по безконечній валці підвід. Був спечний літній день, і п’ять патронів на стрільця… На Збручі безтурботно гойдалися ніжно-сумні білі лілеї.
Обози, обози, обози…
Коли підвода, за яку трималися Таня і Антон, наблизилася до мосту, звідкись, з обочини розтовченої дороги, підбіг стрункий циганкуватий юнак. Пішов поруч з Вайдою.
— Я Петрусь Дударик! — по-дитячому наївно, але якось гордовито представився, ніби був генералом. А на верхній губі лиш висипалися чорняві волосинки.
— То й що? — всміхнувся Вайда, не без цікавості розглядаючи хлопця: хлопець як хлопець, може, дещо затендітний для села, а чи бережуть його, бо руки не хліборобські, щось у них делікатне, слабке, і надто довгі, дещо аж блідуваті пальці.
— Візьміть з собою.
— Куди?
— У похід, — цілком серйозно говорив юнак, благально дивлячись Антонові в очі.
— Скільки ж тобі?
— Сімнадцять, — сказав так, ніби йому було щонайменше двадцять сім.
— Що ж ти вмієш?
— Співати… — і знову цілковита серйозність в каруватих очах і той же благальний погляд.
Він явно потішав Вайду, та Антон враз стримав себе. Насміхатися над хлопцем було б цілковитим знущанням. І хоча хлопець був босоніж, а холоші вище кісток, і хоча виглядав якось кумедно з тією своєю довгою чуприною, і хоча для свого віку говорив майже по-дитячому, та з дитячості цієї вибризкувала сама щирість і чистота — дитя природи. Саме тому, що це було дитя природи, Антонові стало його жаль, і він сказав дуже серйозно і, здавалося переконливо:
— Це вельми похвально й приємно, що ти вмієш співати, але на війні, дорогий мій, треба вміти стріляти.
— Те-е-е! — протягнув, не сконфузившись, якось зневажливо Дударик. — Стріляти і пса можна навчити. А ось співати… — на хвилину замріяно замовк. — Співати не кожен може. Візьміть, бо все одно як не до вас, то до когось іншого пристану.
— І нащо воно тобі? Хіба зле вдома?
— Ні, не зле.
— То чого ж ти?
— Якби я знав… візьміть.
Неподалеку вибухнув снаряд, і Петрусь здригнувся — він тільки здригнувся, але не злякався. Антон подумав: попросили його, аби заспівав? Ні! То було б наругою.
— Що ж, ходи, потім заспіваєш.
— Дякую. Я відразу запримітив, що ви добрий, — добросердно говорив хлопець. — Тому саме до вас і звернувся.
Вайда промовчав. Він не любив, коли йому лестили, а помимо того, нарешті і їхня підвода сягла моста, по обидва боки якого просто в одежі бабралися стрільці, освіжаючись бодай у такий спосіб.
— Наша сучасна Лета, — замислено промовив Вайда. — На ріках вавілонських, там ми сиділи і плакали…
Його не розуміли. Ті, хто слухав, не знали грецьких міфів, — у підземному царстві мертвих протікає Лета, ковток води з неї — і забуваєш землю, і життя на тій землі, і тебе нема… Та Антон не збирався нікому пояснювати, що таке Лета, що таке плач на ріках вавілонських, бо зараз горло здушував камінь-клубок, і Антон навіть якщо й хотів би, то слово не прокололо б того клубка. Посередині мосту він зупинився, аби ще раз оглянутися, попрощатись з Галичиною. Несподівано зупинилися й коні, наче хотіли спробувати дошки під копитами.