«Шарваркові співаки і танцюристки, — здогадався Ярослав. — Що ж, йому однаково, кому служити, кому співати. Лише б гроші! Йому будь-яка влада на руку…»
— Моє поважання, — Грицан стримано поклонився, відчуваючи, як піт від ненависті зрошує його чоло.
— До нас! — закомандував Шарварко.
— Дякую! Я не сам.
Ярославові враз відхотілося їсти. Присутність Марти, Шарварка і галасливої компанії доводили його до отупіння. Навіть свіжа пахуча котлета не лізла в рот, і він одклав ножа та виделку, зіслався на біль у животі й м’яко сказав Шухевичу, що бажає трохи, бодай годинку, перепочити.
Не чекаючи дозволу, виліз із-за столу й побрів до відведеної їм кімнати. Впав у брудне ліжко. Він лежав і згадував Тернопіль, вірніше ночі, коли в постелі лежала Марта, а на столі полум'яніли гвоздики. І в Марти була рожева сорочка — така ніжна рожева льоля…
Думки про Марту змусили згадати Стасю. Черствий хліб поживніший… Чи знайшла Стася те, що шукала? Чому ж, штани на одну ніч легко знайти. Сина шкода. Як він там, Аскольдик? Виріс, мабуть? А може, навпаки? Може, худий, немічний, як теперішній цей розбурханий світ? Нічого, Оксана народить тобі ще одного Аскольда. «Навіть від одного батька не буває однакових дітей». Йому стало прикро від цієї думки. Він почував себе винним перед Оксаною, він шкодував, що зв'язав себе з нею, він не знайшов того, чого шукав. Для когось іншого Оксана була б чудовою дружиною. Вона ж бо така покірна, дбайлива, слухняна. І разом з тим далека від того, що діється у світі, що діється в Галичині. Вона помічниця не з покликання, а лише тому, що їй конче хочеться мати чоловіка. Що ж, зрозуміти її неважко: тіло потребує свого…
«Та ну їх до чорта, бабів! — оді гнав настирливі гадки. — Ось дружину Вітовського провідати б. Але як? Туди зараз ніхто не пустить, до Рожнятова. Та й, може, вона десь переховується. Чоловік же був військовим міністром».
Хоч би трошки заснути! На хвилинку. Але сон мовби відцурався — тільки очі заплющені. Вже й поприходили Шухевич, Поточняк, пороздягалися, вляглися. І після безсонної ночі на соломі враз захропіли, а Грицан відчув, що не засне. Серце і мозок їли прикрі гадки. Адже теперішня місія — не якась собі забава, а десятки тисяч вояків Галицької Армії, мільйони людей в Галичині, які чекають спокою, вони ж бо так стомилися — і розорилися! — від воєнної розрухи. Перемир’я дало б їм полегкість бодай на якийсь час. Але відчував, що не буде його, спокою. І він мучився так, що почала боліти голова. Він вийшов з номера.
У вестибюлі заклякло сидів офіцер, — як тільки уздрів Ярослава, рвучко підхопився і надто застережливо, похмуро, навіть погрозливо спитав:
— Цо пан потребує?
— Пройтися.
— Прошу, як пан того хоче. — І гукнув щуплого жовніра, якого Ярослав навіть не запримітив. — Супроводжуй пана. На кожнім кроці. І цілісіньким проведи до гостиниці.
— Слухаю, пане капітане! — козирнув хвацько жовнір.
Грицан вийшов першим, а щуплий жовнір за ним назирці. Враз з ресторану вигулькнула галаслива Шарваркова компанія. Дівчата щось виривали з Шарваркових рук, а Марта голосно реготала на повен рот. Ярослав зупинився, став обік, даючи їм дорогу. Як він молив Бога, аби ні Марта, ні Шарварко більше до нього не зверталися. На щастя, Шарварко навіть не запримітив його, а Марта, ковзнувши п’яненьким поглядом, підняла ручку й дрібно перебирала-махала пальчиками.
— До побачення, Славчику…
Він не відповів. Стовбичив як пень. Невже він колись був закоханий в неї? Невже міг її кохати? За що ж? За пагорбок Венери? Тьху! Курва!
— Куди пан бажає? — спитав щупленький жовнір.
— До «Діброви».
— У тюрму? — витріщився.
— Ні, під стіни «Діброви», — сказав Грицан, пронизливо дивлячись на нього та стримуючи ненависть. — Хочу ще раз побачити хату, звідки вийшов на волю Мирослав Січинський. Знаєте такого? Ні? Він застрелив вашого Потоцького!
Щуплий жовнір знизав плечима. Ярослав подумав: знає… Та більше розмовляти не став, хоча жаглося дошкулити йому бодай отакими нагадуваннями, зневажити, притоптати. На подвір’ї готелю порався біля автомобіля Устимчик. Уздрівши Ярослава мало не під конвоєм, наполошився:
— Куди ви?
— Прогулятися.
— А я думав…
— Нічого не треба думати!
Грицан потоптався коло тюрми, прогулявся в парку, а вернувшись до готелю, попросив у буфеті чарку горілки, сподіваючись, що хміль зморить і він засне. Однак заснув лише після дванадцятої. Вранці його розторсав Анатоль: вставай, їдемо. Коли Ярослав, наспіх причепурившись, спустився в хол, Стемпковський, позіхнувши та поталапавши пальцями по губах, весело, з насмішкою промовив: