— Отже, рушаємо далі, а ти хвилювався…
Грицан лише зблиснув очима. І мовчки проминув його. Поточняк і Шухевич уже сиділи в авто, аж незручно, що він припізнився. Привітавшись з Шухевичем, умостився позаду поруч з Анатолем.
Вони поїхали на Галич. Ярослав і далі мовчав, винувато та похнюплено поглядаючи на шпакувату потилицю Шухевича, що також мовчав та час від часу потирав долонею чоло, мовби проганяв дрімоту а чи щось натужливо думав.
Перед Рогатином машина Стемпковського, що й нині поволі тяглася попереду, збочила з сірого вузького гостинця — Устимчик машинально натис на гальма.
— Почалося, — просичав Поточняк.
На цей раз до галичан підійшов не Стемпковський, а його шофер. Підкрутивши руді вуса, сказав до Шухевича:
— Пан майор радить панам поснідати… В оцій он корчмі,— він показав на хатину край дороги.
— Яке ще снідання? — спалахнув той.
— Ми поснідаємо, — Ярослав притримав Шухевича за руку. — Не перечте, пане Степане, зберігайте спокій. Звикайте. Ще не те буде.
— Але ж…
— Чим сильніше ми будемо бунтувати, тим більше вони будуть знущатися над нами. Елементарно!
— Видко, що так, — підтвердив Поточняк.
Харчевня, як на ті часи, була доволі затишна й багата.
Стемпковський галантно запросив усіх за один стіл, сам усім замовив яєчню з шинкою, квашеної капусти з олією, чорну каву.
— Горілки по чарці вип’ємо? — звернувся до Шухевича, як до старшого. — Не турбуйтеся, панове, снідання не державне, так би мовити, конто…
— Можна і горілки, — погодився Шухевич, але в тій згоді явно чулися нотки зневаги й презирства.
— Таки довелося нам сісти за один стіл… — не без глуму та зверхності Адам вимайстрував лукаву посмішку. — 3 радістю вип'ю з панами чарку горілки…
— Ви тут господар…
— І пива холодного можна… Так, панове?
Снідали мовчки. Першими впоралися галичани, а Стемпковський зовсім не поспішав. Поточняк, почесавши пальцями напружене підборіддя та витерши хусточкою рота, підвівся:
— Дякую за снідання.
Вони поїхали далі. В Підберізцях Адамова машина знову зупинилася, і знов прийшов Адамів шофер: так і так, панове, поламалася, клята, мушу лагодити… І добру годину порпався в моторі. Устимчик якийсь час куняв за кермом, а далі не витримав — подався на поміч. А коли повернувся, пояснив:
— Хитрують…
— Не важко здогадатися, — засопів Анатоль.
— Я був би за п’ять хвилин направив, — запевнив Устимчик. — Не дали…
До Львова прителіпалися далеко за полудень, — ремствувати не було сил… А зупинив свою машину Стемпковський коло французького готелю по вулиці Легіонів, де містився штаб Галицько-Польського фронту, — штаб на першому поверсі, а галичан провів на другий; з-за столика підвівся одутлий капітан.
— Генрік, прилаштуй панів, — звернувся до нього Стемпковський, — а я тим часом з’ясую, як надалі все має виглядати.
Одутлий капітан жестом показав слідувати за ним — галичанам одвели велику кімнату, майже порожню — ліжка, тільки ліжка… Ні стола навіть, ні стільців — тільки ліжка…
— Терпи, козаче, отаманом будеш! — Грицан, як раптово вибухнув нервовим сміхом, так само раптом умовк.
— Вас покличуть, панове, — і одутлий капітан відкозиряв.
— Що ж, най буде… — сказав Шухевич. — Почекаємо.
Кожен — Шухевич, Поточняк, Грицан — сидів на своєму ліжку, — Устимчик залишився в машині. І сиділи наче після екзекуції. А що було чинити? Обурюватись? Сваритися? Вимагати чогось? У кого? І на кого скаржитися? І що це дасть? І хто їх стане слухати? Вони були поза правом. Поза світом…
— Які ж вони все-таки падлюки, — сказав Поточняк, позираючи на розталапані двері з тріщиною посередині.— Кари ляхам, кари!!!
Його слова повисли під закіптюженою стелею. Ярослав, закуривши, підпер голову рукою. Ой, ще буде… Ой, буде! Ні, він не боявся розмови, почував себе доволі твердо, мав тверді аргументи, аби відстояти свою думку. Інша річ, що з ними могли не рахуватися. О, так — після Парижа він міг розмовляти з самим Господом Богом і здолав би його, лише б той чесно дотримувався логіки і фактів. Ярослав ніколи не поважав тих, хто в дискусії використовує свою владу: унікальна слабість туполобих!
Одутлий капітан з’явився десь через півгодини, тримався шляхетно, з достоїнством, не наближаючись, проговорив:
— Прошу, панове, — і знову жест, тільки жест.
Усі трійко потяглися за ним, — він провів їх до тісної кімнати. Те, що побачив Ярослав, приголомшило: за столом сидів Стемпковський. Це що, гра? Грицан одчув, що іще секунда — й не впорається зі своїми нервами.