— І зброї тобі треба… — м'яко зауважила Таня.
— Я маю за пазухою револьвер… Вайда дав.
А обози йшли та йшли… На полях легко хвилювало збіжжя, темні надзбручанські ліси запрошували на відпочинок… І часто знесилені коні зупинялися. А піші, котрі чалапали побіч, де хто стояв, там і падали, засинаючи сном невинних, — у ровах, на обочині дороги… Мукали, озираючись увсібіч, корови, що їх гнали поперед себе гуртом чи окрімше, на прив'язі, і молоко капало з тонких дійок…
А обози йшли та йшли… Стрільці — купами на возах. Густо. Щільно. І як ті коні ще тягнуть, — знизувала плеченятами Таня, — і де в них тая міць?
— Чуєте, співають? — Дударик зачудовано розширив майже дитячі свої голубі очі.— І так гарно…
— То пісня наших страждань… — крізь сльози тихо обронила Таня. — То пісня, щоб заглушити наш біль…
— А я плакати не буду, — Петрусь гордо випнув хирляві груди. — Так, не буду… Хай вороги плачуть! — і приєднався до співаків:
А обози йшли та йшли… В Україну. Хто з співом, хто з плачем, та всі з надією: ненадовго, повернуться через якийсь час. Це навіть не відворот — похід за амуніцією, зброєю, набоями! Ми ще піднімемо, ой піднімемо тую червону калину…
Йшли та йшли обози…
— То що, будемо робити сінники? — підводить Оксана до Тані печаль своїх небесних очей в чорному віночку.
— Треба. Ніхто за нас не зробить. Помагай, Петрусю!
Зітхає Таня: ліжко чи сінник — хіба що мрія для поранених чи хворих. Розкіш і комфорт — чиста солома… Ні ліків, ні лікарні. Ліків нема — ліками гендлюють, камфори, йоду, опіуму не знайдеш зі свічкою, зате на чорному ринку — дуже прошу, скільки завгодно! На всю Галицьку Армію, знає тепер Таня, лише двадцять вісім лікарів, і то, здається, разом із санітарними старшинами, з яких мало користі. А недужих усе прибуває й прибуває. А може, не хочуть воювати, ухиляються від служби? Хто його знає! Таня звикла вірити людям.
Для сінників використовують мішки з-під цукру, — в перший день жартували: буде не лише комусь солодко спатися, але можна мішок лизнути, і буде в роті солодко…
— То що там, дівчаточка, ниньки на обід? — до них наблизився молодик з буйним чорним чубом та раненою рукою на підв’язці.
— Фасоля і капуста, — не дивилась на нього Оксана.
— А м’яса ані капіточки?
— Міністр фінансів пан Мартос грошей на м’ясо не дає,— в голосі Тані — хоч і м’якому, сумирному — нарікання.
— Чи Петлюра з’їв?
— Чого ти вчепився Петлюри? — випросталась Оксана. — Ви, галичани, вже не знаєте, за що вчепитися в Петлюри!
— За матню можна… Га-га-га!..
— Тьху, безсоромний!
— А що, неправда? — молодик погладжує здоровою рукою свій буйний чорний чуб. — Раз запросив нас сюди, най годує як слід.
— Самі прийшли…
— Ага, самі! А з ким буде більшовиків бити?
— Не заважай нам!
Молодик дметься й відходить. А Оксані мулько: ану в цю ж хвилину хтось так само різко обходиться з Ярославом? Але чому він так довго не повертається? Може, з ним щось поробили? Нарікати на війну вона вже не нарікає — марна справа, фатум, невідворотна доля. Лишилися хіба оголені нерви. А вона так боїться втратити Ярослава, так боїться. Він її остання надія і опора. Без нього тепер і життя було б не життя.
— Привіт, дорогенькі мої! — бадьорий голос Вайди.
Оксана струшує з обтяжілих віч їдку задуму, а Таня миттю опиняється коло Антона, не чекаючи, заки той наблизиться. Оксана рада за неї — заздрити нема чого: сама кохає. Понад усе.
— Вітайте мене, — так само бадьоро рече Вайда. — Віднині я перекладач у Начальній команді.
— Як це? — не відразу збагнула Таня.
— Дуже просто. Я добре знаю німецьку. І сподобався шефу штабу Шаманеку. Він і сказав: будете перекладачем.
— Ага, тепер зрозуміла.
— Звичайно, це в сто разів краще, ніж окопи, — розсудливо мовить Оксана, знов подумавши про Ярослава.
Дударик стоїть обік, зачакловано позираючи на Вайду, — прізвище високого чина на нього діє магічно.
— А це, Петрусю, тобі,— Антон розстебнув польову сумку, — подарунок.
— Книжка? — скрикує хлопець.
— Ти ж любиш читати?