Остаточне слово… Легко йому, Петлюрі, казати! А звідки він, Петрушевич, знає, яке має бути те остаточне слово? Йдеш ніби по канаті… Бач, арештувати надумали… Вони й вбити можуть, вони ж бо, стрільці, роз’ярені, та й Петлюри не терплять, вважають запроданцем.
— Ми пропонували наступати всіма силами на Галичину, зайняти простір Стрий — Лавочне, щоб мати вихід у світ, як це планувалося при Чортківській офензиві,— Петрушевич відстоював свою стару думку. — Якщо відіб’ємо Галичину, зможемо взятися за Київ.
Петлюра скривився. Його дратувало саме слово «Галичина», йому потрібен був Київ, трон!
— Більшовики в Проскурові, вони вдарять нам у спину, — нервово промовив отаман Тютюнник. — Чекайте, чекайте — дочекаєтеся, що вони й вам ударять в спину.
— Такого не буде! Більшовики не підуть на Галичину, — рішуче заперечив Петрушевич. — їм там нема що робити. Галичина бідна. То вам не Донбас, не Кривий Ріг і не пшеничні лани України! Більшовикам на Збручі достатньо стати.
— Якщо, звичайно, поляки не підуть на них, — додав Тарнавський.
— Хотів би я знати, а з ким битися в Києві? — аж тепер сказав своє слово Шаманек. — 3 більшовиками чи з денікінцями? Найліпша операція — на Одесу. Насамперед легше буде туди дістатися, не буде сильного ворожого опору. Та й дорога коротша, ніж на Київ. Над Чорним морем клімат лагідніший, ніж над середнім Дніпром, і з цією обставиною погано екіпірована Галицька Армія мусить рахуватися.
— Пан Шаманек має рацію, — підтвердив Тарнавський. — 3 Одеси можна сконтактуватися зі світом, найти посередників, щоб за пшеницю і цукор купити заморську зброю.
— Дурне! Купити можна без Одеси, що ми й робимо! — Петлюра поблід, ним трусило. — Брати треба Київ… Київ! Київ! Тільки Київ! І між нами повинен бути добрий союз, бо кожна держава, поділена в собі, розлітається!
— Але ж ви зв'язалися з поляками, ведете з ними переговори, — вколов Петрушевич. — А галичанам краще бути з більшовиками, аніж з Польщею. — Він одразу уточнив, поправив себе: — Кажу про те, що бродить між стрілецтвом.
— Наш договір з поляками не такий, як ви собі малюєте, — Петлюра пробував спростувати Петрушевича. — Це лише припинення боїв, а не політична акція. І я певен, я глибоко переконаний…
— Ми з ними воюєм, а ви цілуєтесь! — вигукнув Шаманек.
— Неправда! — Петлюра й собі викрикнув. — Ми ввели до Директорії пана Петрушевича, ми створили Міністерство галицьких справ…
— Воно якраз не потрібне! — перебив його Тарнавський.
— Ми його скасуємо, як воно вам так допікає…
— А таки допікає!
— Ви вважаєте Галичину своєю провінцією! — збадьорений підтримкою, випалив Петрушевич і відразу злегка почервонів: заява видалась йому надто сміливою…
— Але ж існує акт злуки між нами!
— Зрозумійте, Галичина… — почав Тарнавський.
— Галичини зараз нема! — вирвалось в отамана Тютюнника. — Там, перепрошую, порядкує зараз армія Галлера.
— Так буде! Буде! Буде Галичина! Ми її відвоюємо!
— Хіба маєте достатньо сил?
— Маємо! Нам тільки потрібна деяка поміч.
— Так-так, лишень трохи помочі! — закивав Петрушевич в унісон своєму генералу.
— Пане Петрушевич, ви годитеся, аби обидві армії були підпорядковані Головному отаманові чи ні? — руба спитав отаман Тютюнник. — Не випадає такому солідному чоловікові, як ви, отак себе поводити. Пробачте за деяку відвертість, але то якісь несерйозні торги…
— Це не торги, а позиція, — захистив диктатора Тарнавський.
— Позиція… — спохмурнів Петлюра. — Але певен, я глибоко переконаний…
— Ваша певність нам боком лізе!
— Пане Тарнавський! — Петлюра тильною стороною долоні машинально змахнув піт з чола. — Моя думка тверда: найправильніше, наймудріше буде наступати на більшовиків, відкинути їх звідси, взяти Київ, а тоді брати вашу Галичину!
— Армія знесилена, — спробував переконувати Петлюру полковник Шаманек. — Ми поведемо людей на явну погибель, ми загубимо армію! Невже Головний отаман не спроможний збагнути? І вам дивуюсь, пане Тютюнник!
— І чому ви думаєте тільки про себе? — ощетинився Петлюра. — Чому не думаєте про всю Україну? Що за постановка питання?
Цими словами він якоюсь мірою доконав Петрушевича. Справді, була ж у січні злука, прийняті ж відповідні документи, ухвали. Що тепер подумають люди? Як сприймуть? Петрушевич сліпим, здавалось, поглядом обвів усіх під загальну німу, камінну тишу — вони чекали… Навіть свої. Чекали його слова — слова диктатора. А він усе вагався, — треба було зважити й на думку власної опозиції… А вона ж бо за єдину Україну. І треба врахувати всі наслідки. Відмовитись від договору злуки — ще більше нажити собі ворогів. Ні, він на таке не міг пуститися.