— Що ж, хай буде по-вашому, пане Головний отамане… — тяжко підвів голову, наче вона була наповнена чавуном. — Разом, обома арміями підемо в наступ на більшовиків… На Київ.
— Вашу руку, пане диктаторе! — схопився Петлюра.
— Досить мого слова…
— Отже, на Київ! — Петлюра витер спітнілу долоню об штани. — За Києвом — Галичина! Тепер нам залишилось створити спільний штаб, з належною кількістю представників від обох сторін.
— Хай людей визначать військові, а ми затвердимо.
— Згоден, пане Петрушевич, — Петлюра аж зарум’янився.
— То — все? — Диктатор озирнувся, наче щось загубив.
— Так, усе — час діяти! Ввечері військові засядуть за стіл.
Вони обидва гречно попрощалися. Коли за отаманом Тютюнником, Петлюрою та його ад’ютантом Крушинським зачинилися двері, Петрушевич довго стояв замислено. Тарнавський не дивився на нього, сидів похнюплено, як і Шаманек, ад’ютант Паліїв, перекладач Вайда.
— Пане Тарнавський, я виджу, ви не схвалюєте мого рішення, — Петрушевич врешті не витримав цієї гнітючої мовчанки. — Одначе армія буде автономна, і ви її поведете…
— Що чути зі Львова — від Шухевича? — зовсім про інше спитав генерал. — У даній ситуації це вельми важливо.
— Зі Львова? — Петрушевич дещо розгубився, навіть сконфузився. — І все ж ви, пане генерале, не відповіли на моє пряме запитання: що ви думаєте про моє рішення?
— Нас розсудить час, — невизначено відказав Тарнавський, поволі підводячись. — Дозвольте відбути в Начальну команду?
— Тільки визначте представників у головний штаб.
— Одного я вже визначив — полковник Шаманек.
— Дуже добре, — схвалив Петрушевич.
— Якщо повернеться місія Шухевича, пошлю туди Поточняка.
— А не замолодий?
— Хоч раз проявіть гнучкість, пане диктаторе…
— Добре, добре, — Петрушевич замахав блідими долонями, наче хотів спекатися Тарнавського. — Дійте на власний розсуд.
— Між іншим, коли цар Петро Перший, перебуваючи в Кам’янці-Подільському, проїжджав через ворота Кушнірської брами, з його голови вітер скинув капелюха… — генерал Тарнавський вклонився і, не чекаючи, як зреагує на його слова диктатор, квапно рушив до дверей.
«Все це не для мене! — потягнувшись за Тарнавським, рішуче подумав Вайда. — Не годжусь я для політики… На фронті легше».
VI
Три дні не приходила відповідь з Варшави, і Шухевич не витримав — порадившись з Г рицаном та Поточняком, сам подався до Стемпковського. Той зустрів його досить приязно, тепер уже як доброго знайомого, проте зараз це абсолютно не тішило.
— Чому досі нічого нема?
— Буде, — незворушно посміхнувся Адам, дотримуючись єзуїтського спокою, який виводить з рівноваги навіть найвитриманіших. — Буде, пане Шухевич.
— Коли? — не вступався отаман.
— Я ж не можу вказувати панові Пілсудському, коли і що він повинен робити, — наче малому, пояснив Стемпковський. — Чекайте, пане добродію, більше нічого вам не пораджу.
— Що ж, будемо чекати, — не глядячи на нього — очі долу — і не попрощавшись, Шухевич вийшов, стримано, поволі, хоча в очах було чорно. Він розлючено сунув своїм рідним містом, та найбільше його злив жовнір, що супроводжував, — ніхто з місії без супроводу навіть у клозет не мав права вийти… Ідіотизм! Справжня продумана наруга. Аби причавити, принизити, вивести з себе! А головне — той чи інший жовнір ніколи не обзивався — мумія, манекен! Горло Шухевича душила невимовна лють.
Не розчулюйся, — звелів собі,— помста за нами! В готельному холі його перестрів Ярослав. Він був чимось схвильований, та Шухевич не завважив, Шухевич думав, що чинити далі,— тож, глипнувши на Грицана невидющими очима, вицідив:
— Усе на мертвій точці!..
— Цього треба було сподіватися, — в голосі Ярослава не було відчаю: наступає врешті-решт такий стан, що людина дерев’яніє, не реагує вже ні на що, і смирення це виключає мозок, натомість приходить інертність. — А в нас новина…
— Яка ще новина? — Шухевич кліпнув очима, але й у нього наступав той же стан, що й у Грицана: безсилля, вимкнення волі, мало не байдужість.
— Тільки-но Устимчик довідався, що до Львова приїхала делегація Петлюри, буцімто, як і ми, на переговори з поляками.
— Яка ще делегація Петлюри? — тепер Шухевич наче прокинувся зі сну.