— Або я знаю!
— При чім тут Петлюра до галицьких справ? — Шухевич розвів руками. — А може, Устимчику примарилося?
Однак, як виявилось, Місьо мав-таки рацію: дійсно, делегація Петлюри прибула. На чолі з полковником. Її поселили в тому ж готелі, на вулиці Легіонів, де містився польський штаб галицького фронту.
— Чортзна-що! — кипів Поточняк. — Чому ж Петлюра нічого не сказав, коли вручав нам листа? Нічого не второпаю!
— І я нічого не второпаю, — кивнув Ярослав. — Пане Шухевич, дозвольте мені здибатися з ними?
— У кожному разі, треба, — до Шухевича знов повернулася свідомість. — Ми ж повинні знати їхню мету, їхню, властиво, місію.
Петлюрівський полковник зустрів Грицана весело, бадьоро, з розпростертими обіймами, ніби вони не те що давно зналися, а народилися щонайменше по сусідству. То був повнявий, в літах чоловік, з пишними вусами та іскристими світлими очима.
— Тут, у вашому Львові, рай! — Взяв Ярослава під руку. — Ніхто не стріляє, ніхто не свариться. Я згоден хоч навічно тут залишитися. Нащо війна? Яка війна?
Він говорив і говорив, іскрячи очима та посміхаючись під пишні вуса. Аж нарешті вгамувався.
— Вип’ємо?
— Дякую. Мене цікавить…
— Невже вам хочеться, аби вас щось цікавило? — знов узяв Ярослава під руку. — Хай нічого вас не цікавить… Заспокойтеся. Чи вам аж так дуже хочеться знов на фронт, до смороду і вошей? Скільки, нам залишилося жити?! Тепер людина — муха…
— І все ж мене цікавить…
— Чого ми приїхали? — не вгавав полковник. — Так, ми приїхали, бо нас прислав сюди Петлюра, аби відстоювати наші спільні інтереси. Ваші і наші.
— Але ж ми ще раніше приїхали. На нас також покладена місія захищати певні інтереси.
— Не знаю, нічого не знаю: обидва уряди погодилися про спільність дій, Головний отаман командує обома арміями. І він мене сюди прислав. Я повинен виконувати його волю.
Він іще проторохкотів хвилин з двадцять, і на цьому їхня розмова закінчилася. Наступного дня стало відомо, що петлюрівський полковник ходив до поляків сам, про результати розмови галичан не інформував.
Дні спливали за днями, вся Галичина була вже окупована, а посланці Петрушевича томилися в очікуванні. Нарешті їх все-таки запросили в штаб, але обумовили, що тільки самого Шухевича, однак той не послухав представника штабу і взяв з собою Ярослава. Прийняв їх Стемпковський. Був тут і петлюрівський полковник — посміхався у пишні вуса, іскрив світлими очима і довго тиснув Шухевичу та Грицанові то праву, то ліву руку…
Стемпковський не стримував його, не обривав полковничих емоцій, а навіть з посмішкою, незворушно спостерігав за цією кумедною сценою, блукаючи десь далеко думками та очікуючи, коли полковник вгамується, відтак підвівся і, не запрошуючи галичан сісти, тоном кадрового офіцера, густим і категоричним, сказав:
— Отже, так! — Стемпковський підкреслено зробив паузу, насурмонився. — Позаяк Головний отаман Петлюра обняв команду над обома арміями, то панове від так званої Української Галицької Армії, якої практично більше не існує, можуть спокійно звідси їхати. Документи готові!
— Як — їхати? — вихопилося у Грицана.
— Документи готові! — повторив Стемпковський, звузивши очі, з погрозливим натяком.
— Зачекайте, Ярославе, — Шухевич вісторонив Грицана. — Пане Стемпковський, ми не маємо нічого проти, аби зараз їхати, однак вся відповідальність за зірвані переговори ляже на вас і на вас, пане полковнику.
— Це зухвальство! — вперше обурився петлюрівський полковник, не в змозі приховати розворушену амбітність, але моментально зм'якшив голос, плутано мимрячи: — Ми все… тут!.. Ну, все полагодимо…
— Що ви можете за нас полагодити? — здивувався й обурився Шухевич. — Галицька Армія існує окремо, має свій окремий штаб, і вам не вільно вмішуватися в наші внутрішні справи!
— А хто ви такі, щоб так зі мною розмовляти? — вкрай розгнівався петлюрівський полковник.
— І все ж таки… — почав був Шухевич.
— Досить! — гримнув Стемпковський. — Я, здається, сказав виразно: документи готові! А тепер — геть звідси! Чи покликати жовнірів, щоб вас вивели?
І Шухевич з Грицаном, не попрощавшись, покинули штаб. Уранці Місьо завів авто, і під вечір, на цей раз без пригод, вони добралися до Кам'янця-Подільського. Місьо підігнав автомобіля до архієрейського палацу. Їх пропустили до Петрушевича відразу. В кімнаті, крім диктатора, був генерал Тарнавський. Відірвавшись від карти з позначками бойових дій і не відповівши на привітання, Петрушевич гостро спитав:
— Уклали договір?