Вайда не був причетний ні до боїв, ні до кулуарних розмов чи позакулісних інтриг — наполіг-таки, аби його відпустили на фронт, однак йому дали сотню не у другому корпусі, де служив до поранення, а в третьому генерала Кравса, котрий, як і перший, перебував на відпочинку, впорядковуючи самого себе. За ординарця Антон узяв Дударика — хлопець він кмітливий, щирий, надійний, служитиме чесно; в новому мундирі Петрусь виглядав навіть елегантно, стрункий, підтягнутий, револьвер при боці, а не за пазухою, — Антон милувався ним.
— То ти вже прочитав «Князя Ярослава Осмомисла»?
— Наполовину… — по-дитячому зирив голубими очками. — Я читаю дуже поволі, щоб насолодитися…
— Ну читай, читай. А які новини?
— Голошу слухняно! Більшовики відходять.
— То й добре — менше втрат.
— Довідатися щось про Таню? — Петрусь якось натужливо подивився щирими очима на Вайду.
— Можна, — не відразу погодився той.
Йому хотілося її бачити і не хотілось — хотілось, бо любив, не хотілось, бо хоча її санітарна частина розташовувалася неподалік, однак же на очах стрільців кохатися-любитися не зовсім пристойно, крім того, їй треба доглядати поранених. Та Петрусь вже зник, і Вайда підвівся, обійшов стрільців — усі вечеряли під тихими вербами. Він привітався з кожним гуртом, побажавши «смачного», й повернувся на заросле лопухами подвір’я похилої хатини, що служила ніби штабом його сотні,— пожильці її — двоє стареньких — тиждень тому водночас повмирали, односельці похоронили їх на цвинтарі, а маленька хижка тепер пустувала. І Вайда облюбував її. Чомусь саме її. Чи — що на березі ріки, чи — що пусткою була, — не знав! Так часто буває, що людина не годна пояснити свого вчинку, все інколи приходить саме по собі. Може, ця нещасна хатина нагадувала йому рідну Галичину, може, служила якимсь символом, може, закликала оборонити її від напасті — він справді не знав.
— Я знайшов її,— вернувшись, з якоюсь радістю сповістив Петрусь. — Вона прийде.
— Дякую, — кивнув Вайда. — Можеш відпочити.
— Я не змучився.
— Покупайся…
— А ви не будете?
— Потому.
Але Вайда відразу передумав. Не варто відкладати, бо коли прийде Таня, буде не до купання. А вода, крім того, освіжить. І Вайда роздягнувся. Побачивши в річці командира, стрільці і собі пострибали. Вода справді освіжила. Антон вийшов на берег збадьорений, дужий. Тепер спокійно можна було очікувати Таню. Принаймні на сон більше не тягло.
А взагалі, славно, що вона рушила з ним у цей далекий похід. У парі їм легко. Навіть смерть одвертається, якщо поруч іде кохання.
Над рікою дибились білі тумани. Тетяна прийшла, коли сонце поклало втомлену голову на горизонт.
— Я ненадовго, — відразу застерегла.
— Багато поранених?
— Роботи багато, бо кажуть, що тут довго стояти не будемо, а підемо далі, на Київ.
— Напевне, підемо.
— Бережи себе.
— Мушу, бо на кого тебе лишу…
Вони присіли під старою безплідною грушею. Поруч біліли ромашки, але Таня не зривала, аби ворожити «любить — не любить». Вона знала, що Антон її любить.
— Як вернемося додому, збудуємо десь хату в глушині й будемо там жити, — мрійно мовив Вайда.
— А до міста не хочеш?
— Ні, не хочу! — захитав головою Вайда. — Тиші хочу. Коби ти знала, кохана, як я хочу тиші… Божої тиші…
— А я — аби з тобою…
З берега, де після купання табуном розсілась Вайдина сотня, долинуло сюди, під стару безплідну грушу:
Гей, видно село, широке село під горою.
Гей, там ідуть стрільці. Січовії стрільці до бою, Іде-іде військо крізь широке поле, Хлопці-бо то, хлопці як соколи!
Ха-ха, ха-ха, ха-ха, ха-ха, гей!
Дівчино, рибчино, чорнобривко моя, Вийди, вийди, вийди, вийди чимборжій до вікна, Хлопці-бо то, хлопці як соколи!..
Принишкли обоє. Антон і Таня. Слухають зачаровано. У карпатських зворах, на вершинах, у степах України — всюди пісня як вірна подруга. І стрільці несли її, мов хоругву.
Не пора, не пора, не пора Москалеви й ляхови служить!
Довершилась України кривда стара, Нам пора для України жить!..