Стихла і ця пісня, затягли нову, а водночас почули Антон і Таня голос Петруся, тихий, але виразний та чистий:
їхав стрілець на війноньку, Прощав свою дівчиноньку:
Прощай же, любко, прощай, голубко…
Я йду в чужу сторононьку…
— Це він для тебе, — сказав Вайда.
— Ай, — відмахнулася дівчина.
— Він справді закоханий в тебе.
— Таке кажеш!.. — і вона щільніше пригорнулася до Антона, тендітна, маленька, тепла.
А Петрусь усе співав. Неголосно, але тим же чистим, ще не зміцнілим голосом. І кожна пісня була про кохання. І в кожній пісні оспівувалося горе дівчини, її розлука з милим, її туга. Враз Таня розсердилася:
— Навіщо він такі сумні тягне?
— Тим, хто кохає, а не знаходить взаємності, завше сумно, — замислено відповів Вайда.
— А ми не будемо знати суму.
— Не будемо, — підтвердив Вайда впевнено й невпевнено. Мало не блюзнірством було зараз говорити про це. І взагалі, зараз про єдине можна було думати — як вижити…
Звечоріло. Таня враз стрепенулася, схопилась. І Антон підвівся — вони без слів зрозуміли одне одного. Антон погукав Дударика — той вмить з’явився, застиг наструнко.
— Проведи Таню, — Антон приховав посмішку.
— Готовий, пане сотнику!
— А боятися йти поночі не будеш? — він не годен стримати посмішки: яке ж воно миле дитя…
— Я-а-а? — ображено протягнув Дударик. — Я буду співати. А страх боїться пісні. Так, я буду співати!
— На добраніч, дорога, — Антон потис Тані руку вище зап’ястя і ніби для виправдання сказав: — Я мушу поглянути, що мої хлопці роблять. Може, повтікали-розбіглися…
— Я розумію, — закохано й згідливо прошепотіла дівчина. — Я й так щаслива, що бачилася з тобою. До завтра, Антоне.
— До завтра… — кивнув головою.
Петрусь і Таня деякий час ішли мовчки. Але Петрусь не з тих, хто може довго мовчати.
— Тобі заспівати?
— Я вже чула твої пісні…— вона подумала про хатку в лісовій пущі, як того жадав Антон.
— Тоді легенду про голубу квітку… Хочеш?
— Розповідай, — відказала неуважно — вона ще жила Антоном, потиском його руки, його ласкавим словом.
— Діялося те давно, — зачав Дударик. — Ще коли бусурмани плюндрували нашу землю. Одного погожого дня чорною хмарою посунули на тихе подільське село. Забрали всіх хлопців. Тоді печальні дівчата стали перед завойовниками на коліна:
— Поверніть нам наречених.
— А що за те буде? — скалив зуби їх старший.
— Що захочете — загадайте.
— Ну що ж, — прищурився старший. — Зіткайте полотняну дорогу від вашого села до нашої столиці. Зіткаєте?
— Зіткаємо.
— Отоді й відпустимо ваших хлопців з полону.
Ткали… Дні, місяці, роки… Вже половину дороги виткали й раптом довідалися, що їхні хлопці залицяються до чужинок. І тоді наймолодша з ткаль сказала:
— Перекинусь я, дівчата, квіткою — голубою ніжною квіткою, котра росте в наших лугах, попрошу вітра буйного, аби переніс мене туди, де наші милі, попрошу, аби посадив на чужій землі. Сонця попрошу, аби дали мені життя, дощику попрошу, аби напоїв мене. Буду там рости, нагадуватиму нашим хлопцям, що десь є рідна земля і ви.
Так і сталося. Вітер переніс її в чужі краї, сонце дало життя, а дощ — вологу.
Вийшли якось хлопці-полоняни з косами на чужий луг, чужинцям накосити сіна і…
— Товариство! — вигукнув наймолодший. — Наша квітка!
— Справді!
І тупилися коси, і плакали хлопці на землях чужинецьких, і осоружними стали їм дівчата-чужинки. А кохані їхні все ткали й ткали полотняну дорогу — дні, місяці, роки… І нарешті настав той день, коли стрічали своїх милих з полону. Лиш наймолодшого ніхто не стрічав. Ба ні! Край дороги стояла квітка з ніжними голубими пелюстками. Хлопці й дівчата оточили сумного наймолодшого горе розраювали. А голубу квітку назвали незабудкою…
— Ось і кінець, Таню, подільській легенді,— зворушливо промовив юнак.
— Звідки ти усе знаєш? — дивувалася дівчина. — І співати вмієш, і легенди розповідаєш…
— Мати навчила…
— Ти мамин синочок?
— На добраніч… Мене сотник жде.
— Ти образився?
— Ні, мене жде сотник.
— Пробач мені…
— Сотник жде. На добраніч.
Він зник у згуслій гущині ночі, а Таня, провівши його туманним поглядом, заквапилась розшукувати Оксану, аби довідатися, чи ніхто не питав за нею. Вона ж бо не відпрошувалася в лікаря. Не відпустив би — суворий!
«А Петрусь, мабуть, таки образився, — з прикрістю подумала. — А ще прізвище носиш — Острогляд! Який же ти острогляд, коли душі людської не побачила? Завтра ти повинна ще раз вибачитися, бо ж гріх дитину ображати… Він же справжнє безпорадне дитятко…»