— Коли б ми були в Житомирі, я повела б тебе до скелі Сокола, — тихо й мрійно засокотала Оксана.
— Мені все одно, я там нічого не знаю.
— Так, повела б до скелі Сокола. Ми вибралися б на кам'янистий берег Тетерева, де висне над водою подоба людської голови, вибита з граніту…
— Це було б романтично…
— Кажуть, коли вороги обложили замок, то житомирці довго відбивалися… — Оксана не вловила в його словах глуму. — І тоді…
— Чим відбивалися? — безпорадно перепитав Ярослав. — Наскільки мені відомо, житомирський замок мав чотири гармати, а з челяді двоє мужиків з жінками і троє малих дітей. Хіба що волів було п’ятнадцять… Єдине, що поробили в замку, — підземні ходи. Як тхори, ховалися завше в нори. Інколи доходило до того, що була справною лиш одна гармата. Взагалі, у твоїх земляків є одне болюче бажання — бачити себе велетами й вважати, що світ почався з Житомира. То що там далі було?
— Не хочу… — Оксана образилась.
— Не гнівайся, — попросив Ярослав. — Вибач за хамство… Але в мені заговорив історик. Більше не буду! Ну пробач!.. — він поцілував її в щоку. — Мабуть, мені дуже все набридло.
Проте вона не одразу обізвалася, а довго й німотно дивилася собі під ноги — перегодя все ж продовжила оповідь: за легендою, Сокіл залишився сам у фортеці, відтак на коні вирвався, щоб зібрати сили на ворогів, але ті наздогнали його на березі Тетерева, пронизали стрілою. Він упав з конем у ріку, а на скелі зосталася його голова — мужня, направлена вперед, де мали бути ті, котрих хотів привести, аби знищити ворогів… На той скельний берег щодень приходила його кохана, — Оксана врешті оживилася, — вічно сумна, а далі не витерпіла й з туги кинулась у вир. Там, де вона вистоювала, тепер ростуть берізки — застиглі її подруги.
— Зворушливо…
— Ти, як завжди, кепкуєш.
— Зовсім ні,— на цей раз Ярослав дійсно не глузував. — У легендах немало правди. А ще більше бажань. В них мудрість і жага людська, — він обійняв її.— Справді, Мавко. І давай сядемо на цій ось галявині, під цими ось берізками…
Оксана відразу пожвавішала, бо так Ярослав називав її в хвилини припливу ніжності, і вона схилилася на його груди, вона всю оддавала себе йому. І то була найпрекрасніша мить…
— Може, поїдемо до Кодні? — перегодя, поправивши зім’яту сукню, палко спитала. — В нас дуже гарно! Річка… Наш садок над самою річкою… Я любила плавати по ній човном, ловити з татом рибу… Я любила пасти корову… І ходити босоніж… Ти любив у дитинстві ходити босоніж?
— Забув уже, коли це було.
— Походимо, добре?
— Добре, — всміхнувся.
— Ну чого ти знов смієшся?
— Ти говориш так, ніби нема війни.
— Я зараз ні про що не хочу думати! — і мовчати не хотіла. — До світової війни в Кодні був маєток графа Ледеховського. Перед жнивами одинадцятого року економ Короткій з челяддю хотів зайняти селянську худобу з пасовиська, а селяни не дали. Тоді він викликав черкесів, та чоловіки з жінками взяли вила й розігнали, а Короткіна закололи на поміщицькому дворі. В ці дні ніхто не ходив збирати панського хліба.
— І чим закінчилося?
— Багатьох вислали в Сибір…
— Між іншим, звідки тебе знає Стемпковський?
— Хто-хто? — Оксана враз почервоніла.
Те її замішання він одразу вловив, як і рум’янці, що видавали, як видають кожну дівчину чи молодицю, котра согрішила. Та ще коли скажеш їй про це зненацька, та ще коли вона й не припускає, що ти дещо цро неї знаєш.
О бідне сотворіння! Воно вміє обдурювати й зраджувати, але брак розуму заважає йому збагнути, що є речі, які бачиш наскрізь, хоча нічим не доведеш.
Моментально перебираючи-аналізуючи Адамові слова, його зухвалу посмішку, Грицан зараз не сумнівався, що Оксана спала з ним. Проте на ревність не мав права. І він доволі спокійно, аби не здригнувся голос, повторив:
— Стемпковський, розуміється, не той, що розправлявся з гайдамаками, а Стемпковський Адам, польський офіцер.
— Він вчився на курсах російської мови, — одказала Оксана, відчувши, що якось затремтіло під грудьми.
— Бодай тебе Кодня, значить, не минула? — Ярослав одганяв ревність першими-ліпшими словами, які згадав.
— О, ти вже знаєш це прокляття? — Оксана несміло підвела на нього очі — в них чи біль, чи покута.
— Я ж, може, історик.