— Зараз, — Шаманек вийняв записничок. — За даними Команди Штабу Головного отамана, три наших корпуси і етапна команда налічує 49795 люду; біля 18–19 тисяч багнетів і шабель, 158 гармат, 546 кулеметів. В Наддніпрянській Армії три регулярні групи: Січові стрільці, Запорізька, Волинська і четверта повстанча, так звана Київська. Опріч того, до її складу входять дві окремі дивізії — 3-тя і 9-та Залізнична. Запорізьку Січ — дві дивізії — до уваги не беремо: вона в стані формування. Разом 29—30 тисяч і 5 тисяч мобілізованих, але вони поки що не влилися в бойові частини. Разом буде 34–35 тисяч багнетів, з них 15 тисяч шабель, 149 гармат плюс 28 гаубиць, 533 кулемети, 9 бронепоїздів, 26 літаків, 4 радіостанції.
— Наскільки я зрозумів, наші сили мало не вдвічі переважають сили Петлюри? Про організованість змовчу.
— Виходить, так, — потвердив Шаманек.
— А мені здається, пане генерале, — Поточняк обережно прилучився до бесіди, — петлюрівські дані перебільшені…
— Щодо нас?
— Щодо них! А щодо нас — заменшені.
— Не будемо, однак, шукати зараз уточнень, отамане, — порадив-застеріг Тарнавський. — Користі воно не принесе. А чвари перед офензивою ні до чого. В кожнім разі, маємо сили достатньо, аби Українська армія без нічиєї допомоги звільнила Правобережжя.
— Цілком, — підтвердив Шаманек.
— А що ж більшовики?
— На півдні оперує Чотирнадцята їхня армія в складі,— поволі доповідав Шаманек, — 45-ї, 47-ї і 58-ї дивізій плюс окрема інтернаціональна бригада, матроські відділи та залоги різних етапів і міст. На Київському і Коростенському напрямках — якщо вірити Штабу Головного отамана — поки що біля двох дивізій, вже досить знесилених нашим успішним наступом. Це приблизно 12 тисяч багнетів і шабель, а Чотирнадцята армія має, як доносить петлюрівська розвідка, 18–20 тисяч люду.
— Отже, полковнику, яке резюме?
— То школяр зрозуміє-вичислить, що наші людські ресурси переважають удвоє. Але як воно виглядатиме в бою, передбачити не беруся.
— Гаразд, продовжимо розмову після того, як ви бодай годинку перепочинете, бо я по ваших очах бачу, які ви втомлені. І ви, Поточняк, поспіть, а вранці… не забудьте добре помити вуха. Тільки холодною водою. Як свідчать знавці, там повно таких точок, від яких, якщо їх помити холодною водою, людина збадьорюється…
— Неодмінно помиємо, пане генерале, — посміхнувся Анатоль. — Дозвольте мені зайнятися перенесенням Штабу Галицької Армії до Жмеринки. Даруйте мені, але тут, під боком Диктатури, всі почуваються скуто, виглядає так, перепрошую, ніби людина їсть, а над її головою хтось, заглядаючи в тарілку, безперестанку бубонить і бубонить.
— Ви влучно сказали, отамане, і добре підмітили, — похвалив Тарнавський. — Хвалю за ініціативу! Завтра ж відбуду до Жмеринки.
— Тобто сьогодні?
— А, — Тарнавський кинув оком на настінний годинник, що чемно, розмірено цокав. — Це вже скоро сіріти почне…
— Ще не скоро, бо тільки перша, — і собі поглянув Шаманек, — одначе до світанку треба очистити мозок від намулу.
— Усе, лягаємо! — Тарнавський підвівся.
У бічній кімнатці, де він жив з сином, не засвічував світла — крався до свого ліжка навшпиньки, щоб не розбудити хлопця.
— То що ви порішили, тату? — виразно спитав Омелян.
— Ти не спиш?
— У такий час?
— Йдемо походом на Київ… — сказав генерал.
— Ура! Ура!
Вранці 12 серпня почався загальний наступ по всьому фронту. До 21 серпня, зломивши опір більшовиків, галицькі війська вийшли на лінію Козятин (третій корпус) — Бердичів (перший) — Житомир (другий). Тим часом 11-та галицька бригада здобула Вапнярку, через день — Крижопіль. Запорожці зайняли район Білої Церкви, а III корпус генерала Кравса — Фастів.
XI
Сотні Вайди не випало битися за Фастів, — вона йшла лівіше, де й боїв особливих не було: червоні планомірно відступали. Нестерпно пражило сонце. Нарешті в літньому мареві забовваніли під невеличким березовим гаєм та густими кущами верболозу, понад тонкою річечкою білосніжні хатки. Вайда подав команду зупинитися тут на нічліг, а сам, разом з Грицаном, став на обочині дороги, аби пропустити колону й обоз та простежити, щоби ніхто не відстав.
— Я поскачу в голову, — сказав Грицан.
— Гаразд. Дударика візьми. Най підшукає нам помешкання.
І Грицан пришпорив коня. Біля першої хати на воротях висла пристаркувата жовтолиця жінка. Ярослав спершу подумав, що вона звично, як у тутешніх краях, не хоче пустити на подвір’я, а коли порівнялися, жінка прошамкала широким ротом: