— Шкода мені його відпускати, — зізнався після мовчанки Вайда. — Іншого такого вже не знайду.
— Але ж і таланту шкода. Ми й так стільки вже їх погубили. Чи з легким серцем спровадили за границю. Чого варта Крушельницька! А Менцинський?! Мишуга… Ото хіба що Франко нікуди не захотів їхати, хоча запрошували в Софійський університет, обіцяючи блага.
Десь гупнула гармата, ніби хтось навмисне хотів потривожити вояків у цю тиху теплу ніч.
— Певне, під Фастовом… граються, — уточнив Антон.
— Жаль, що не довелося його брати…
— Щось тебе з ним зв’язує?
— Ще й як! — багатозначно, але й доволі весело мовив Грицан. — Я там уперше познайомився з Петлюрою.
— Яким чином?
— А мене Вітовський послав до нього, щоб дав нам генерала… Тож Петлюра й дав…
— Омеляновича-Павленка?
— Авжеж, — скупо сказав Ярослав. — І чим то все закінчиться — поняття не маю… І нарікати вже — несила.
— Нас попросту несе вихор…
— І я так мислю…
— Човен без керма…
— Може, після Києва щось зміниться? — Грицан питав немов сам себе. — Не знаю, нічого не знаю…
Змовкають. І спати вже не хочеться. І на роздуми сил нема. Порожнеча… Нараз звідти, куди підстрибом шмигнув Дударик:
— Аж плакати хочеться… — Вайда ледь не стогнав.
— Може, повторююся, але в наших піснях уже стільки болю, як ніде в світі,— сказав Грицан. — Земля просякнута кров’ю — люди піснями…
— Плачте, люди, так вам треба, як не вмієте а чи не хочете за себе постояти і себе відстояти…
А в протилежному кутку села своя обізвалася пісня:
Вони так і не дочекалися Петруся — зморила-заколихала обох ласкава, тиха українська ніч… Тепла ніч у крижаному світі.
Уранці тільки-но Дударик розіслав під крислатою грушкою коц, аби виложити на ньому снідання, — як перед плетеними з лози ворітьми виріс на змиленому коні гонець. Не вітаючись і не злазячи з буланого, гучно спитав:
— Хто тут сотник Вайда?
— Я, — підвівся Антон.
— Сідлайте коня — і в штаб корпусу!
— Уже?
— Я чекаю! — стримував коня, що бив копитом землю.
— Властиво, я готовий. Петрусю, коня!
— А снідати… — почав був хлопець.
— У Фастові! — гримнув гонець.
Аж Грицан здивувався — здивувався не тому, що гонець гримнув, — нижчі чином, діючи від імені начальства, самі бачать себе начальством… Грицана здивував гострий його слух: Дударик говорив зовсім тихо. І Грицан сказав:
— Слухай, Антоне, бери заодно й Петруся, посадиш на якийсь потяг, і хай чвалить до Вінниці, раз ми ухвалили відпустити.
— Резонно, — погодився Вайда. — Петрусю, ти чув?
— Чув…
— Хутчій, хутчій! — квапив гонець генерала Кравса.
Грицан так і не попрощався по-людськи з Дудариком: буланий під гінцем усе бив нетерпляче копитом.
— Підшукай мені нового джуру, — плигнувши в сідло на свого вороного, розпорядився Вайда.
— Будь спокійний!
Коні поскакали, а Грицан самотньо, мов приречений, стояв посеред двору. Пахло хлібом, медом, яблуками, полином і м’ятою — величний, сповнений власної гідності, доживав останні дні серпень… Уже табунилися птахи, а в берізки, що край дороги, з’явилася перша жовтизна… Ярослав зітхнув і сів снідати.
— Смачного!
Грицан підняв голову: опершись на виплетені з лози ворота, до нього привітно всміхався молодик з русявими патлами до пліч, з ширшими, ніж уста, бровами. А, це ж бо Іван Горлицький, співробітник «Стрільця».
— Дякую… Заходьте. — Ярослав зіп’явся на ноги і, простягти руку, повторив: — Заходьте, гостем будете. І прошу до столу…
— З великим задоволенням. Треба ж нам коли-небудь сісти за спільний стіл… — очі Горлицького весело заіскрилися.
— Що ви маєте на увазі?