— Те, що й ви…
— Ах, ті мені журналісти…
— Як і дипломати та історики…
— Пити щось будете?
— Спека…
— Ще ранок…
— Хіба склянку вина, як маєте.
— Тільки ром.
— Най буде, одна чарка не пошкодить, — лице Горлицького враз наче видовжилося. — То що, пом’янемо Вітовського?
— Що ви мелете?! — Грицан різко підвівся, але щоки вколов холод.
— Ви нічого не знаєте? — щиро здивувався Горлицький.
— А що? — і знов щоки вколов холод.
— Ви мене не розігруєте?
— Іване! — тепер холод пронизав Грицана наскрізь.
— У такому разі наберіться мужності, мій друже, — голос Горлицького став монотонним. — Літак, у якому летів з Парижа полковник Вітовський, збитий під Дзєрговіцами на Шльонську…
— Та що ви?!
— Прошу, як мені не вірите, — відкривши планшет, Горлицький вийняв газету. — Ось тут, тут…
Грицан у якомусь безумстві впився в чорні рядки: «…збитий польською прикордонною сторожею при перельоті німецько-польської границі. Всі загинули…»
— А може, це неправда?
— На жаль, правда. Повідомлення офіційне.
Осліп і оглух Грицан. Дмухнув уранішній вітер, і самотня берізка край дороги зронила ще один пожовклий листочок…
XII
Після військової ради комендант III галицького корпусу, якому належало обложити і штурмувати-брати Київ, генерал Кравс, відпустивши командирів сотень, куренів та бригад, залишився сам — він хотів побути неодмінно на самоті. Бодай якийсь час. Проаналізувати пройдене, сягнути оком у завтра. Отже…
Отже, головний удар спрямовано на Київ. Перед тим у наступ на Вінницю ішов І Галицький корпус полковника Микитки, — III прямував за ним уздовж залізниці, не беручи участі в наступі, і тільки тоді, коли червоні здали місто, корпус вступив туди, а перед корпусом Микитки ставилось завдання здобути Бердичів.
Штаб свій генерал Кравс розмістив у віллі польського професора, в якій до того мала Свій осідок більшовицька «чрезвичайка», — тож над усіма входами були вимальовані червоні зорі з серпом і молотом. І написи: «Смерть Петлюрі!», «Смерть Денікіну!», «Смерть буржуям!». Всюди ще лишився подих смерті — принаймні Кравсу казали, що від рук «чрезвичайки» загинуло понад п’ять тисяч чоловік. Зацікавлений, він оглянув місце страти: готель «Франсуа», на подвір’ї якого стояв флігель для службового персоналу, в нім — чотири кімнати, вікна загратовані, стіни оббризкані кров’ю та червоною фарбою, тут люди чекали страти. Розстрілювали їх уночі в пліснявому тьмяному льосі під готелем. Потому трупи викидали в сусідній город і запорошували злегка землею… А у віллі «чрезвичайки» Кравс одержав у спадок награбовані килими, картини, порцеляну…
Одначе у Вінниці корпус надовго не затримався — після кількох дрібних боїв зайняв Козятин; у свою чергу І корпус відбив у червоних Бердичів, а корпус Запорожців — Сквиру. Найбільшим трофеєм в Козятині було майже тридцять вагонів солі, якої в цю пору ніхто не мав: ні галицькі стрільці, ні петлюрівці, ані самі туземці,— за великі гроші її імпортували з Румунії. Звичайно, генерал Кравс у першу чергу наділив нею Галицьку Армію — її, сіль, вимінювали на черевики, білизну, харч…
Через два дні, проїздом до Бердичева, зупинився в Козятині Петлюра — зупинився і вразив Кравса: генерал чекав якихось оперативних порад, чекав постачу зброї, амуніції, патронів, а Головний отаман натомість повелів виставити для його привітання ту сотню, котра першою вдерлася до Козятина… Запальна промова! Гучна подяка! І дарунок — п’ять тисяч гривень… Наївний Кравс під шум помпезного торжества попросив Петлюру, щоб його індентура виділила корпусу бодай трохи білизни. «Дамо! Дамо! Занотуйте, Крушинський!» Обіцяв пан: кожух дам… А його й досі чекають! Хоч сотня задоволена, і то вже добре…
Після падіння Бердичева, як і передбачалось Штабом Головного отамана, але не без наполягання Тарнавського, нарешті було злучено в одну групу під командою Кравса І і III Галицькі та Запорізький корпуси. Об’єднаний штаб очолив теперішній начштабу II корпусу отаман Любковіц. І впали на обох, Кравса і Любковіца, нові турботи, нові вимоги і нова відповідальність.
Це дуже добре, що армія не ослаблена попередніми боями, — міркував генерал Кравс, — не більше ста люду полягло. Однак треба думати про будучність, зважити, що відпорність ворога могла нараз зрости. Що тоді? Правда, в кількох збірних пунктах проходять муштру кілька тисяч мобілізованих рекрутів, але вони не мають зброї… Запаси мізерні. Жити надією тільки на воєнну здобич — небезпечна справа. Яка користь від взяття Києва, якщо ми його не вдержимо? Ну виб’ємо більшовиків? А звідки гарантія, що не з’явиться новий противник? Той же Денікін. Але нікуди не дінешся: наказ на те є, щоб його виконувати.