— Пане генерале, — перервав його розмисли ад’ютант четар Паліїв. — До вас проситься отаман Поточняк.
— Пропусти, — кивнув Тарнавський — з переїздом до Вінниці він перестав Дмитрові викати. Може, що той подружився з Омеляном, тепер оба вони були для нього однаковими: сини…
Він знову сів у свій глибокий м’який фотель. Поточняк увійшов жваво — стрункий та рішучий.
— Слава Україні! — клацнув закаблуками.
— Героям слава, — відказав неголосно Тарнавський. — То чим порадуєте, отамане?
Він був задоволений, що захистив Поточняка від гніву Петрушевича, реабілітував, по суті, взявши своїм особистим референтом. І добре зробив! Такі старшини на смітті не валяються. А Поточняк хоча й надто прямий та різкий, але вірний мундирові, чесний — з таким у бій можна ходити.
— Нічим, — одверто признався Анатоль і, не чекаючи запрошення, сів навпроти генерала.
— Зле… Дуже зле.
— Я давно казав, що зле… — Поточняка, видко, зовсім не гнітила різниця у званнях, бо поводив себе з Тарнавським наче рівний з рівним, хоча зухвальства не дозволяв.
— Конкретно?
— Не знайшов я Грицана! Ось і вся конкретність.
— Треба знайти… Треба, отамане!
— Треба було не виганяти…
Тарнавський досадливо талапнув долонею об поруччя. Справді, чому я тоді, при Петрушевичу, погарячкував? Грицан конче зараз потрібен — отут потрібен, у штабі. Світла голова, людина, котра на власні очі бачила Вільсона, Ллойд-Джорджа, Клемансо, котра знає політику Антанти. Хіба зараз можна знайти ліпшого консультанта?
— Анатолю, як сина, прошу… — генерал підвів посивілу голову. — Пошукайте іще. Я прощу йому…
— А що прощати? — суворо прорік Поточняк. — Ми з Ярославом зробили все. — Він міцно стиснув зуби. — Вибачте, але треба було вам з Петрушевичем самим їхати на переговори. Хотів би я бачити, що зробили б ви, чого досягли б!
— Не гарячкуйте, не нервуйтеся… — Тарнавський добродушно спробував заспокоїти Поточняка. — Я все розумію…
— Нічого не розумієте! — різко й категорично заперечив той. — Петрушевич братається з Петлюрою! Петлюра і Галичина! Ніколи! Чуєте, ніколи!!! А Денікін? Ви хочете, щоб галичанин був під рукою царського генерала? Одумайтесь! Ні, ні, ні!!! Нічого ні ви, ні Петрушевич не розумієте! — Він розпалювався все більше. — Ви зараз можете виставити мене за двері, що нібито я оскверняю ваші генеральські регалії. Я плював на них так само, як і на свої. Я — галичанин! Повторюю: га-ли-ча-нин!!! Мені потрібна моя батьківщина, а не Петлюра чи Денікін. Це вам скажуть тисячі галичан, яких доля закинула в ці дебрі. Боже мій! Галичині потрібен Київ! Та хай він пропаде разом з вами!
— І все ж…
Тарнавський зиркнув на Шаманека — полковник мовчав. Лише дивився на розпаленого офіцера. Шаманек не знав жодного українського слова. І не вчив мови — на відміну від Кравса і Вольфа; з ним спілкувались тільки по-німецьки.
— Я вам, пане генерале, говорю це не тому, що не бажаю підкорятися вам чи військовій команді, ні! — не вгавав Поточняк. — Будь-яку команду старшого за званням я виконаю — і виконаю чесно, але якщо супроти мене буде проявлене хамство, можу пристрелити будь-кого! Все! Що від мене потребуєте?
— Перекуріть, заспокойтеся… — тягнув Тарнавський, немов старий дід люльку.
— Для заспокоєння командування Галицької Армії я можу ось що зробити: на залізничній станції в Києві випадково стоїть парадний салонний вагон, з якого під час світової війни верховодив великий князь Микола Миколайович! Причепити до вашого поїзда?
— Я можу розгніватися…
— А мені однаково! За правду в очі гніваються або слабодухі, або безпомічні. Ну, гнівайтесь! А втім! Що я вам сказав? Дайте мені свідка, що я образив вас. — Він зціпив зуби і виразно, люто дивлячись Тарнавському в очі, процідив: — Свідка! Чому ж мовчите, пане генерале? Ви могли б зараз сказати: ось вихоплю пістолет і розстріляю на місці. Але ще не відомо, хто скоріше вихопить пістолет.
— Що ви хочете? — Тарнавський посуворішав.
— Нічого! Ви мене покликали на службу, а не я вас. Тож, власне, хотів би знати, що хочете ви?
— Розшукайте Грицана — більше нічого.