Звичайно, він міг би розправитися з Поточняком, але ж якщо розправитися з усіма, то з ким залишатися — самому?
— Дозвольте йти?
— І повертайтесь з Грицаном.
— Що він вам так сердито доводив? — спитав Шаманек, коли за Поточняком зачинилися двері.
— Переконував, аби ми не робили у Києві параду…
— А-а-а-а… — і Шаманек занурився у штабні справи.
Довго — вдвоє а чи втроє довше, ніж належно, — тягнувся день. Вісті з фронтів були скупі: наступаємо… Ще довшою видалася безсонна ніч. І лише під кінець 30 серпня генерал Кравс телеграфував: частини III корпусу і Запорізької групи вступили до Києва.
XIV
31 серпня. Київ…
Світало. Отаман Грицан зірко вдивлявся в лівий берег Дніпра — поки що порожньо… Цей міст напроти Печерської лаври комендант бригади Кочмарик наказав сотні Вайди обложити ще з учорашнього вечора, аби запобігти можливому наступу денікінців.
— Оце сиджу й думаю, — обізвався поруч Антон. — У наших керманичів ні розуму, ні логіки. Наші провідники кажуть: ми — з Антантою, бийте більшовиків… Добре, з Антантою — б’ємо більшовиків… А тепер: не пустимо Денікіна в Київ!… Але ж Денікін і Антанта — одна рука.
— Звичайно! — пхекнув Грицан. — Та дурень це здатен зрозуміти! Принаймні я того набачився в Парижі. Ми, друже, навіть не трісочка, якою бовтає в морі,— ми — шмата на бруку, яку топчуть усі. Страшно це. І чи не тому в нас розвелося так багато перекинчиків, зрадників? Не повірю, що всі вони мерзотники. Єдиний, невблаганний є закон природи — виживання. Все живе хоче жити. То нащо морочити собі голову, коли можна адаптуватися в будь-яких умовах, при будь-яких владах, режимах. Та ще, як проявити кмітливість, можна й нажитися, мати зиск. Скільки ми стрічали з тобою запеклих прихильників федерації чи протекторату в складі Росії чи Австрії. А ці, як казав Франко, патентовані патріоти! Та він, як йому скажуть, кізяки їстиме, аби лиш приголубила рука Росії чи Австрії, аби тільки прилаштувати свій зад у теплому місці. А на фронті? Вбий мене, але не переконаєш: за Росію чи Австрію вони б не так воювали… Якесь Іудине поріддя виросло…
— Я передчуваю катастрофу, — у відчаї захитав головою Вайда. — В мене здають нерви…
— Що пропонуєш?
— Не знаю… Я нічого не знаю! — скрушно хитав головою Вайда. — Іти б звідси до чортової матері!
— Куди? До Галлера? — Антон не відповів, і Грицан монотонно заговорив: — Усе в житті має десятки варіантів. Я відкидаю теорію, що, скажімо, палка має два кінці. Якщо глянути на неї, то, справді, два, але вся сутність в тому, хто — повторюю! — хто тримається за кінець. І за який кінець. Отже, наша ситуація — десяток варіантів: можна йти до Леніна, Денікіна, Петлюри, Петрушевича, нарешті, до Галлера, але… Але! — повторив Грицан, пронизавши вказівним пальцем повітря. — Але кожен з галичан передусім хоче додому. Таким чином…
Йому не вдалося продовжити своєї думки, бо Вайда зблід і прошелестів самими губами:
— Денікінці…
— Я так і передчував, що прийдуть надосвітку, — це початок нашого кінця… — Грицан зіщулився — його почало трусити. — Підемо назустріч, або що…
На мосту — кілька вершників. Сумнівів не могло бути — денікінський роз’їзд. Вайда підхопився першим. Грицан — за ним. Так і чалапали: попереду Вайда, а крок позаду Грицан. У світанковій тиші лунко гупали по мосту їхні черевики.
— Антоне, вибач, я краще, ніж ти, знаю російську. Мені легше буде з ними порозумітися.
І випередив товариша. Так, денікінці! А які коні! Яка зброя! Одягнений в англійську уніформу, як визначив Ярослав, денікінський офіцер, не давши сказати й слова, зверхньо, із зухвалою посмішкою спитав:
— Хто ви ще тут такі будете?
— Українська армія, — без затримки відповів Ярослав і відразу уточнив: — Українська Галицька Армія…
— Господа… — Денікінський офіцер устромив у рот файку. — В місто входить армія генерала Денікіна.
— Ми ніякої армії не пустимо! — машинально скрикнув Вайда. — Київ аж ніяк не належить армії Денікіна.
— Не пустите? — зареготав денікінський офіцер, повертаючи голову до ще двох кіннотників. — Чули, що він сказав? Не пустять… А хто вас питатиме?
Він, не випускаючи з уст люльки, смикнув коня за вуздечку так, що вороний здибився, — по мосту прокалатали копита. Не знати звідки взявся горобець, крутнув голівкою: сів-сів, сів-сів… А Грицан дивився услід вершникам. Довго, тривожно. А поруч так само стривожено стовбичив Вайда.
— Це погано пахне, — сказав Ярослав, коли денікінці перемайнули Дніпро. — У нас нема чим боронитися, вони кинуть на міст такі сили, що зметуть нашу сотню. Що будемо робити?