«Ох, ці їжаки…» А поза тим Петрушевич любив осінь. Його завше хвилювало, що дичина така розумна: білка сушить на сучках гриби, носить в дупло горіхи; під опале листя, в мурашники ховає жолуді сойка; в щілини кори втрамбовує насіння диких трав синичка…
Почекай, Євгене! Облиш кислички та синички. Будеш кислим — виплюнуть, будеш солодким — проковтнуть. Радше ще раз обміркуй, що і як маєш говорити на аудієнції. А що міркувати? Обмірковано-переобмірковано: незалежність Галичині! Про це ще до війни говорено. А чому, власне, до війни? Про це говорено ще з початку минулого віку, коли постала «Руська трійця» і почалося національне відродження. Надто ж в час революції 1848 року — в час «весни народів», коли чесні мужі народу руського створили Головну Руську Раду, заснували першу газету «Зоря Галицька». Чи не відає цісар, що було з перших днів світової війни? Чень же пам’ятає, що виникла Головна Українська Рада, що було створено легіон Українських Січових стрільців, який бився за незалежність Галичини. А чи забув цісар, що було кілька місяців тому, — Брест-Литовську угоду? У відповідності з нею автономія Галичині повинна бути надана до кінця липня. І що? Про «таємну» угоду довідалися поляки, і почалися віча та протести до парламенту про «найновіший поділ Польші», і згасили наші домагання, і австрійський уряд здався, повторивши те, що було 1848 року, коли Головна Руська Рада також поставила в парламенті про поділ Галичини на Західну і Східну, надавши українцям автономію. І взагалі, Австрія так і не ратифікувала Брест-Литовської угоди. Блоки тягнуть Польщу кожен на свій бік: Антанта — до себе, Берлін — до себе. Він же, Петрушевич, тридцятого серпня наніс візит прем’єру Гусареку, вимагаючи відокремлення Східної Галичини в окремий автономний край, з окремим намісником, з приєднанням до краю споконвічно українських Холмщини і Підляшшя. І що? А нічого!.. І тоді на заклик Народного комітету — вічевий рух у вересні, протягом тижня суцільний бунт: вимога виконання умов Брест-Литовської угоди! А поляки тим часом повзали на колінах перед обома воюючими сторонами… 14 вересня уряд звернувся до всіх держав з нотою, запрошуючи їх на конференцію, щоб підписати мир. Антанта відкинула: тільки повний розгром! І Відень затрепетав. Паніка. Запахло катастрофою… Першого жовтня почалися дебати в парламенті. Виступаючи, прем’єр Гусарек обмежився тільки обіцянками національної автономії Галичині, і тоді, четвертого жовтня, слово взяв він, Петрушевич. Він осудив політику Австрії в Наддніпрянській Україні, він картав уряд за те, що не виконує умов Брестського договору, він… о, він умів говорити — палко, аргументовано, переконливо!
Цісар сьогодні призначив аудієнцію не лише галичанам — сьогодні він мав прийняти німецьких, чеських і польських представників.
У цісарській резиденції Петрушевича вже чекав іще один депутат-українець; він, як і Петрушевич, був депутатом парламенту, але мешкав постійно у Відні. Обидва вони сердечно привіталися, вони були приятелями, не раз виступали в парламенті, зрештою, вони були знані в Галичині й поза її межами, гордилися тим, вони були демократами й вірили, що досить було Вільсонові проголосити свої знамениті чотирнадцять пунктів, як Галичина одержить автономію, але вони разом з тим були вихованцями австрійської школи, отже, добування прав мало йти шляхом переговорів, промов у парламенті, отим бюрократичним шляхом, від якого порядний депутат парламенту не повинен відступати; на російську Жовтневу революцію вони також дивилися віденськими очима, вони вважали її незаконною. Ім’я Ленін їм нічого не говорило, вони визнавали тих керманичів, які проявили себе на трибуні, демократичними поглядами, а головне — все мало бути мирним, тихим, врахованим логікою речей; вони не припускали, що обіцянки можна не виконувати, вони надто вірили в силу Вільсона й Антанти. Вони вірили сліпо. Це були люди освічені, пристрасні, виховані по-європейськи, власне, вони були виховані під Європу, але ніколи не були європейцями, вони завше були на другорядних ролях, з ними ніхто ніколи не рахувався, їх годували обіцянками, і вони вірили в обіцянки.
Петрушевич потирав пальцями ретельно виголені щоки і, стримуючи себе від емоцій, нишком позирав на поляків, чехів, німців… Іншим разом він би, звичайно, затіяв балачку з кимсь із них, бо декого знав, але зараз тут, у цісарській приймальні, всі були чужі — завше, коли йдеться, сказати б, про індивідуальні інтереси, люди вдають, що не впізнають одні одних.