— Краще його перенести до Бару!
— До Бару? — оторопів Шаманек. — Але… Бар під Жмеринкою…
— Отож воно…
Але в салон-вагоні Тарнавський почасти заспокоївся. Надто ж коли Паліїв подав міцний чай. П’ючи маленькими ковтками, Тарнавський знов повернувся до своїх спогадів про Київ, коли був там комендантом табору австрійських військовополонених, про що у свій час розповідав Шаманеку та Вітовському, — тепер його слухачами були Поточняк і Паліїв, йому подобалось згадувати, і на душі поволі відлягало.
Перед Козятином Тарнавського повідомили, що там перебуває Петлюра, котрий вертається з-під Боярки після короткого відвідання фронту. І бажає з ним зустрітися. Тарнавський насупився:
— А чого ж він не їде на параду?
— Певне, боїться жидівських погромів, — сказав Поточняк.
— У печінках мені той Петлюра… — генерал покрутив головою.
— Однак здибатись треба, — сказав Шаманек.
Тарнавський промовчав, йому згадалось, яку оцінку давав Петлюрі Винниченко, коли ще був головою Директорії,— сам Тарнавський не чув, хтось із прибічників Винниченка повідав. Петлюра, — казав Винниченко, — заслинений дегенерат… обмежений, неосвічений… імовірно, хворий чоловік, що увірував, буцім він вище інших, вождь нації, гетьман України… Тарнавський був згоден з Винниченком, однак у Козятині велів зупинитися. Петлюра зустрів його з обіймами, як завше, самовпевнений, з вічною посмішкою на вустах.
— Слава Україні! Я вас вітаю, генерале!
— І я вас, пане Головний отамане… Героям слава.
— Отже, ми в Києві!
— Поки що…
— Чому такий песимізм?
— Не забувайте, що паралельно з нами на Київ іде армія Денікіна, — холодно й стурбовано сказав Тарнавський.
— Денікін — це Антанта, пане генерале! — Петлюра запалювався. — Антанта, а не більшовики! Я певен, я глибоко переконаний, що він трохи побуде в Києві й піде на Москву. А ми з вами, генерале, залишимося. Розумієте? За-ли-ши-мо-ся!..
— Можливо, можливо… — промимрив Тарнавський. — Але що робити тепер? Денікін під Києвом. Радив би встановити демаркаційну лінію…
— Нема потреби, — Петлюра безапеляційний. — Денікіна я не боюся! Я певен, я глибоко переконаний, ручу вам, що шістдесят відсотків денікінської армії перейде до нас!..
— Можливо, можливо… — знову промимрив Тарнавський.
— А врочистий в’їзд до Києва ми зробимо таким, як це було торік, коли скинули гетьмана Скоропадського!..
— Іще, однак, не забувайте: з-під Одеси проривається на північ Червона Армія. Звідки гарантія, що вона не вдарить нам у спину?
— Про це потім, потім… — Петлюра кисло скривився, безпечно відмахуючись рукою. — Якось то буде…
«Якось то буде…» — подумки повторив Тарнавський улюблену фразу Петлюри; справді, він зовсім не знає військової справи… Що за Головний отаман?! Проте вголос Тарнавський сказав:
— А пощо ця парада у Києві?
— Військо так хоче…
«Ось і всі його мотиви, — роздратовано подумав Тарнавський, — «якось то буде» і «військо так хоче»… Унікальний багаж!»
— Моя порада вам така, — сказав Петлюра. — Постарайтесь не входити з Денікіним у конфлікти. Денікін має на плечах більшовиків. Я певен, я глибоко переконаний, що на правий берег Дніпра він не наважиться переходити. Я вислав до нього на переговори Омеляновича-Павленка. Словом, не хвилюйтесь, нема потреби. І прощавайте, бо мене чекають важливі справи в Кам’янці-Подільському…
Він стрімко простягнув Тарнавському руку, а той відвернув очі, хоча й подав свою правицю… Обидва поїзди рушили — в різні напрямки… Шаманек не відразу спитав у Тарнавського:
— Що там було?
— Побажав нам щасливої паради… — командувач Галицької Армії дав зрозуміти, що воліє помовчати, аніж продовжувати цю небажану для нього розмову. — Так що — їдемо…
У Фастові йому доповіли, що генерал Кравс уже виїхав, але… з великим запізненням; Шаманек зреагував по-своєму:
— Ми ще можемо його наздогнати…
— Якщо зайцю насипати на хвіст солі…— Тарнавський аж нарешті, вперше після вчорашнього дня, всміхнувся.
— Як це? — не зрозумів німець.
— Та це українська приповідка, — засміявся Поточняк. — Якщо хочеш наздогнати зайця, насип йому на хвіст солі…
— А-а-а… — і Шаманек видовжив уста в посмішці.
— В усякому разі, можем не спізнитись, — резюмував Паліїв.
Запізнилися-таки; на київському пероні їх зустріло кілька галицьких старшин, один з них і пояснив Тарнавському:
— Парада вже йде… На Хрещатику, на Володимирській — коло будинку колишньої думи. Генерал Кравс уже там. Їдьте!