Хутко було викочено з платформи авто. Поруч з шофером, як і належало, всівся Тарнавський, позаду Шаманек, Паліїв та Поточняк. Тарнавський подумав: нема нічого гіршого, як наздоганяти чи втікати… Він і не передбачав, що його очікувало не лише перше, але й друге…. Саме те, друге, було приголомшуючим, катастрофічним, зрештою, щось подібне він віщував, коли назвав такі паради авантюрою.
Усе почалося з тої хвилини, коли авто сягнуло пам’ятника Бібікову — тому самому Бібікову, який не лише прославився у Бородінському бою, але й був генерал-губернатором Південно-Західного краю, тобто Правобережної України, міністром внутрішніх справ Росії, спричинився до розгрому Кирило-Мефодіївського братства, загнав у неволю Тараса Шевченка… Навстріч їм — хаосна лава кінноти й піших. У Тарнавського похололо під серцем, — шофер змушений був загальмувати. Першим оговтався, збагнув ситуацію Поточняк: вихопивши пістолет і скочивши на брук, пальнув кількома пострілами вгору — роз’ярений кінь здибився перед ним, мимоволі спинилась решта, а вкрай переляканий сотник, упізнавши Тарнавського, пояснив, збиваючись:
— У Києві — денікінці… На думі синьо-жовтий прапор… Хтось вивісив і російський… Козак зірвав, потоптав… Денікінці і козаки б’ються…
— І все ж ви повинні повернутися, а не отак ганебно втікати, — рівно сказав генерал Тарнавський.
— Але генерал Кравс — у полоні!.. — докинув інший старшина.
— І ви його покинули?
Ті, хто оточив авто, похнюпились, потопталися. Сяк-так паніку вдалося погасити: кінні звернули коней, а піші показали спини… Та проте авто Тарнавського стояло на місці; кожен мовчки питав один одного, що робити далі,— всі чекали слова командувача.
— Вертай на двірець, — звелів Тарнавський шоферу. — А то, чого доброго, самі потрапимо в полон до денікінців…
— Який скандал… — заквилив Шаманек. — Який скандал…
— Я ж попереджав, — Тарнавський злостився. — Ніхто мене не послухав. Тепер маєте, маєте!.. Тіштеся!
Ніхто ані півслова не зронив, — авто мчало на вокзал швидше, аніж на маніфестацію… Всі похапцем забилися в свій затишний салонний вагон.
— Чому не рушаємо? — все ще злостився Тарнавський.
— Зараз довідаюся, — Паліїв спритно зіскочив з тамбура, а повернувся вкрай розгублений. — Нема паротяга…
— Як — нема? — Тарнавський округлив очі.
— Нема… — Паліїв безпорадно розвів руками. — Кудись дівся… Більшість залізничного персоналу самі москалі… Якщо не співчувають більшовикам, то принаймні симпатизують денікінцям… Як у Львові польські залізничники…
— Який скандал… — знов заквилив Шаманек. — Який скандал…
— Дозвольте мені, пане генерале? — підхопився Поточняк.
— Давайте скоріше! — крикнув Тарнавський.
Поточняк зник, а у вагоні — напружена тиша. Десь відлунювали поодинокі постріли, свистали локомотиви.
— Який скандал… Який скандал…
Тарнавському хотілося нагримати на свого начштабу, аби нарешті заткнув пельку… Та шляхетність не дозволила. Поточняк з’явився десь через годину, стрімкий та переможний.
— Я все полагодив… — сказав з якимсь лише йому відомим натяком. — Зараз поїдемо… Справді, у Львові правлять на залізниці поляки, а тут — росіяни… Монополія… Але їдемо.
Вагон здригнувся, рушив і… зупинився. Всі допитливо повернули голови до свого спасителя — до Поточняка.
— Зараз з’ясую… — Хвилин через десять він холоднокровно повідомив: — Не хвилюйтесь, але… всі колії зайняті.
— Як? — скрикнув Тарнавський. — Зайняті?
— Який скандал… Який скандал…
— Будемо шукати виходу з тупика… — Поточняк зник.
Знов усі закам’яніли. Десь стріляли. На пероні галас.
За вікном хтось смачно матюкався. Під стелею бриніла муха…
— На випадок наскоку ворога, — поволі заговорив Тарнавський, — будемо захищатися револьверами…
Шаманек спершу зблід — лице без кровинки, а далі — напівмертвий, зовсім позеленів. Жахно застигли очі і в сполоханого Паліїва. Але Тарнавський вдав, що не помічає їхнього стану. Поточняк знову приніс добру вість:
— Знайшлася вільна колія…
— Слава Богу… — Шаманек перехрестився.
— Однак, панове, не будемо вважати Київ утраченим безнадійно, — сказав Тарнавський, коли поїзд виїхав за межі станції.— Є ще другий корпус — узявши Коростень, він піде на поміч групі Кравса.
— Так-так… — Шаманек долонями розтирав щоки, ніби вони були обморожені.— Радили ж іти на Одесу…
— Пізно про це говорити, я думаю про інше, — сказав Тарнавський. — На Пості-Волинському зупинимось, і ви спробуєте зв'язатися з Коростенем, себто з Вольфом.