Дощ перестав. Було тепло і свіжо. Яскраво, наче весною, зеленіла трава. Здавалося, земля ожила. Вайда розшукав шпиталь галицьких стрільців. Він був певен, що Таня тільки тут, бо де ж іще їй бути. Дебела санітарка покивала головою: так, так, Таня Острогляд у нас, зараз покличу…
Через хвилину він побачив її, свою Таню. Перед сходами на другому поверсі. Мить дивилась на нього. А тоді побігла. Вона не летіла на крилах, вона не линула по-лебединому. Вона бігла — бігла так, що спіткнулася і впала. У великих сірих очах під тонкими бровами не було болю — був жах. Дивилась на його перебинтовану голову й мало не мліла.
— Що з тобою?
— Дряпнуло трохи в Києві…— недбало, байдуже промовив, лише б вона не хвилювалася. — Як ти?
— У шпиталі все…
— А Оксана?
— Школу відкрили. Вона тепер там.
— Про Ярослава нічого не чути?
— Він тут.
— Тут?
— Так, при генералові Тарнавському.
Вона озирнулася. І Вайда озирнувся. При вході, біля дверей, застиг Петрусь Дударик. З букетом айстр. Він стояв і розгублено дивився на Антона.
— О, кого я бачу! — виручив його Вайда.
— Добрий день… — Петрусь наблизився, подав зволожену руку, очі його бігали, ніби він не знав, куди їх подіти.
Вайда подумки всміхнувся. Він поблажливо співчував йому. Ще б пак! Іти до дівчини — й зустріти свого суперника! Спробуй — та ще в такому юному віці! — не розгубитися, спробуй бути твердим і вдавано байдужим.
— Ну, здоров! — Вайда простягнув руку.
— Вітаю… — пролепетав Дударик, уже ховаючи очі, він до того розгубився, що не відав, як поводити себе далі; якось блискавично тицьнув Тані букет. — Це для хворих… — тремтливі руки його зраджували. — Передай, Таню…
— Ой брешеш! — жартома покивав пальцем Вайда. — Хворим, як і пораненим, потрібні не квіти, а смачна їжа.
— Направду для хворих, — переконував Дударик. — їм я співаю подеколи… Правда, Таню?
— Правда.
— То я піду…
— Куди ж? — притримав його Вайда.
— Ну, зараз буде репетиція…
Він обережно, сумирно вивільнився від Антонової руки й ледь не побіг. Лиш рум’янці залишив…
— Приходь завтра, погомонимо! — кинув йому навздогін Вайда, чмихаючи під ніс.
— Чудний, — сказала Таня. — Щоразу квіти приносить… Я вже не знаю, куди їх ставити.
— Для хворих? — посміхнувся Антон.
— Ага, для хворих! Для мене!
— Кохає…
— Він нічого не каже… Тільки квіти приносить…
— Значить, кохає.
— Не говорить такого, — і вона зарум’яніла. — Я однесу їх і прийду… Зачекай трошки…
Вона повернулася хутко. І вони побрели в лісок, що розкинувся неподалік. Свиснула синичка, постукав трохи дятел, і знов безмовна тиша, знов німотність. Таня збирала опале листя… В прозорих пальцях воно яскраво жовтіло.
— Гарно тут, — зворушено мовила. — Правда?
— Правда, — сказав Вайда й обійняв її.
Вона відповіла на його поцілунок, ледь розкривши вуста. Довго, якось особливо й незвично дивилася йому в очі й раптом зойкнула:
— Візьми мене!..
— А як хлопці беруть дівчат… — пролепетала й сховала лице в його грудях. — Візьми мене… Твоєю хочу бути… Я нікого не мала, я тебе хочу мати…
Повітря було таке сухе, що нічим дихати. Проїхала підвода неподалік — і курява. А після дощу в село часом приходять вовки… Вайда ласкаво відсторонив Таню і, ніби не чув того, що допіру говорила, показав рукою праворуч:
— Дивись, як вистигла шипшина…
— Бачу…
— А брусниці хочеш?
— Вона квасна…
— Дай калиною заквітчаю твої коси…
Закосичуючи, він припав до неї довгим поцілунком, підхопив на руки й носив поміж деревами, таку невагому, таку безмірно дорогу, таку стомлену любов свою…
До шпиталю вертали мовчки. Вайда почувався винним. Не тому, що як мужчина був безпомічним, — був чистим, був гожим, але не міг він дозволити собі переступити поріг… Ні, не міг завчасу позбавити Таню цноти — якщо судилося їм бути разом, то хай буде як Бог велів…
XVIII
Вони обнялися. Почоломкались. Розчулено й щасливо. Як і належить справжнім друзям. Якусь часину розглядали один одного — живі люди на фронтових дорогах перехресних…
— Йдемо в скверик, — Поточняк, ще переповнений радістю зустрічі, просто-таки потягнув Вайду. — Посидимо, погомонимо… Потому щось скомбінуємо…