Дивовижна вона, історія… Ще до підписання в Петербурзі конвенції 5 серпня 1772 року про поділ Речі Посполитої Австрія замахнулася на Львів. Вона мотивувала це тим, що в Галицькій землі кілька років перебували… угорські феодали. Парадокс, але до її мотивів прислухалися монархи, невдовзі до Львова з барабанним боєм, під крилами орла Габсбургів, ввійшли білокабатники Марії-Терези. За ними тьмою ринули австрійські чиновники. Цісарева передусім подумала про назву краю, як у свій час Казимир Третій, — замість Руського воєводства постала Галицька губернія, замість воєводи — губернатор. Однак нащадкові, цісареві Иосифу Другому, назва видалась надто буденною, і він повелів іменувати захоплені землі дещо пишніше: Королівство Галичини і Лодомерії, на чолі поставив свого губернатора, якого після революції сорок восьмого року змінив, аж донині, цісарсько-королівський намісник. І аж мало не донині, принаймні до барона Гуйна, намісником неодмінно був представник польської шляхти. Водночас було закрито частину костьолів, а деякі розібрано. Цісар не бажав ділити владу з католиками, зметикувавши, що костьолів — половина з кляшторами — сорок, а населення в місті двадцять тисяч, — по п’ятсот на храм… Таким чином, одночасно костьоли могли поглинути у своїх нетрях увесь католицький Львів. Ні, цісар не міг цього допустити! І звелів знести мури, що оточували середмістя, брами і вежі, а вали над Полтвою-рікою засадили деревами, через саму річку перекинути три мости, щоб з’єднати передмістя з середмістям. Ще коли поляки загарбали Львів, то центр міста, середмістя, віддали німецьким колоністам, які й вибудували квадратну площу Ринок з ратушею посередині, відвівши з німецькою педантичністю кожному люду свою бічну вуличку, що витікала з центра, — Руська, Вірменська, Сербська, Краківська… Українцям дозволялось селитися тільки на Руській. І ні кроку більше! Австрійці зберегли центр, але… і своє щось та поставили… Крім того, губернатор зажадав окремого будинку. Нового, на новий смак збудованого. Зробити відразу це перешкодили наполеонівські війни. Аж після Віденського конгресу, коли розбурхана, як море, Європа вляглася в свої береги, вибрали місце для майбутньої палати — за колишніми валами східних мурів середмістя, на пагорбі, поруч із Стрілецькою горою, на якій самотньо стовбичив костьол Кармелітів Босих. Місце було не заселене і надзвичайно зручне, сказати б, ідеальне: з нього було видно все середмістя, — Львів неначе стояв перед губернатором на колінах. І це надавало володарю особливої величі: покорений в ногах переможця. Оскільки одні вали — Гетьманські (в честь польських повелителів), що тягнулися над Полтвою, — вже існували, то цим — від Бернардинівського кляштора до підніжжя Високого замку, за якими мав звестись палац-кремль губернатора, — дали назву Губернаторських.
А світ на початку двадцятого віку переполовинився. Кожен рвав щось собі. Побудувавши Велику Сибірську залізну дорогу, Росія мала намір утвердитися на Далекому Сході, зокрема в Кореї та Китаї. Але і Японії потрібен був Далекий Схід, вона рішуче вступила у війну, — після Цусіми Росія викинула білий прапор. І хоч Росія викинула білий прапор, але вона ніколи не мирилася з поразками. Може, саме на солдатських кістках Росія, Англія і Франція уклали сердечну угоду, іменувавши її Антантою та спрямувавши своє вістря проти створеного раніше Троїстого союзу, тобто — Німеччини, Австро-Угорщини та Італії. Власне, чому Антанта проти Троїстого союзу, а не Троїстий союз проти Антанти? Хижаки шматували ще недошматовані краї і гострили зуби один на одного. Вони жерлися за пріоритет на морі, за Балкани і Туреччину, Африку — за кожен клапоть землі. Дещо зверхньо на них дивилися США. А може, вичікувально?
Галичину тим часом захлинула хвиля селянських страйків. Понад двадцять п’ять повітів, понад п’ятсот сіл, понад сто тисяч голодних і обездолених сказали: «Годі! Дайте нам наше! Ми люди, а не худоба!» І горіли панські маєтки, і схрестилися багнети з косами, і полилася кров. А Львів був неначе флагманом. І коли на Стрілецькій площі зібралися будівельні робітники, поліція відкрила вогонь — на бруківку впали жертви. Але живі сказали: «Хай живе свобода!» А потому були постріли студента Мирослава Січинського, котрий знищив намісника Галичини тирана Потоцького, і були шовіністичні кулі, що скосили молодого Адама Коцка, котрий підніс свій голос за український університет у Львові.
З трибуни Галицького крайового сейму і австрійського парламенту українські посли виголошували палкі промови — вони апелювали до конституції, вони говорили про свободу, про рівність, про убогість краю. Вони говорили обгрунтовано, в чисто парламентському дусі. Пафос цих промов був прямо пропорційним побоюванням промовців: вони вельми стрімко виголошували свої промови і… боялися революції. А після пострілів Сочинського мало не зомліли: стріляти в намісника краю? Боже мій, яка напасть! Хіба то по-християнськи? Хіба так можна? Для вирішення всіх проблем існує парламентська трибуна!