— Це треба обдумати…
— Думати? — різко перепитує Горлицький. — Але чим довше думати, тим більше сохне голова. Ми будемо думати, а тим часом губитимуться людські життя. Ні, тут мало треба думати! Тут треба багнет гострити!
— Ніби й мудро речеш, але чи захоче стрілецтво на таке піти? — вагається Вайда.
— Захоче, якщо добре з ним поговорити. Слово — воно, знаєш, наче крапля, ота крапля, що годна камінь продовбати.
— Звісно, воно так, але то треба думати. І чи всі підуть за більшовиками? То ще питання…
— Треба зробити так, щоб пішли!
— І все-таки варто подумати… — прицмокує Вайда. — Галичани далекі від більшовиків… Таки варт подумати…
— А я думаю! Де ти на постої?
— Тільки стрільців розмістив…
— То ходи зі мною.
Горлицький взяв Вайду попідруч, кивнув на скособочену хату під солом’яною стріхою.
— Отут я зупинився. Там ще є наші.
Стрільці покотом лежали на долівці. Лиш біля печі було місце. Мабуть, — здогадався Вайда, — для Горлицького.
— їсти будеш?
— Як щось маєш…
— Та поки що маю, — відказав Іван. — Трошки хліба і трошки солонини — поділимося. — Він розв’язав свій мішок. — Отож я, краяне, й хочу, аби ми разом подумали.
— Тихіше, почують…
— А я не боюся! Та й сплять вони.
Скибка черствого хліба… Шматочок білого сала… Яка то розкіш!.. І як жаль, що всього того так мало… Знов заходить ніч. Десь у кутку кришать солому щури. На печі сопе господиня. Здогадується Вайда: мусила пустити їх до своєї пустки, але нема чим світити, тож доводиться рано лягати, а спати не хочеться, і сохне голова… До хати входить ще кілька стрільців. Хтось вносить якогось патиччя, кидають у грубку. Гріються. Щасливо прицмокують, що над головою мають дах.
— Так! Так! — переконано твердить Горлицький. — Треба судити тих, хто у цьому винен, — судити так, як у сімнадцятому в Росії, і розстрілювати!
— Ти часом не більшовицький агітатор? — чи то жартома, чи дійсно підозріло глянув на нього Вайда. — Щось ти викривити мене хочеш… Або спокусити…
— У соціальних питаннях, друже мій, і Петлюра, і Петрушевич жонглюють між соціалізмом і капіталізмом, — не слухаючи його, веде свою думку Горлицький. — Ось і виходить: ні пес, ні баран, а в політиці — сиві коні, червоні шаровари і довгі інтерв’ю для чужих репортерів.
— А мені здається, що джентльмен Петрушевич сів грати не з тими партнерами, — каже Вайда. — Його партнери виявилися шулерами, обіграли його фальшивими картами.
— Це не те! Арештувати всіх треба! — рішуче наполягав Горлицький. — Але на сьогодні досить. Спім…
Замовкають. Яка дика ніч! Вайда одчував, що його морозить, що йому в роті гаряче. Невже починається? Іван щось говорить, та він уже не годен розібрати, белькоче у відповідь якісь слова… А за вікном туляться до голого стовбура ворони… Так міцно-міцно туляться…
Минула ніч, минув день, і витягнулось лице Вайди, його лихоманило, наче скляні, блищали очі. Таню! Чуєш, Таню, щось погане буде… Брате… Твій перстень і досі на моїй руці, але щось погане буде… Антон задихався. Метляв головою. Розхриставши на грудях брудну сорочку, просив хрипло і натужливо:
— Іване, води…
— Івана нема, Іван Горлицький уранці зник… — схилився над ним Пилип Галайда. — Нате, пане сотнику, напийтеся… Може, зігрієтесь, може, легше вам стане…
Антон ковтнув кип’ятку, закашлявся й відкинувся на солому — спітнілу, як і він. А Пилип Галайда скорботно, скрушно похитував головою. Він належав до тих чесних галичан, котрі не покидають своїх старшин. Пилип був чоловіком років під сорок, походив з Нового Милятина, що між Львовом та Буськом, мав там клаптик землі, жінку, троє дітей і коня. Коли почалася світова війна, його забрали в австрійську армію, на Сербії був поранений, а коли повернувся додому, застав попіл. І розповіла жона, як розлючені донські козаки перед відступом у п’ятнадцятому році спалили їхнє обійстя лише за те, що вона не дала для їхніх коней сіна. А де було взяти того сіна? Так і згоріла його, Пилипова, хата. Але добре, що всі живцем не погоріли, бо козаки стріляли по вікнах, а хата була під стріхою. Він, повернувшись з фронту, збудував ліплянку з глини, виміняв корову на коня, бо залишалася теличка, — був власний кінь, то вже якось крутили світом. Його мобілізували в Галицьку Армію після листопадового перевороту. Дружина розраджувала, щоби не йшов, але про нову республіку так багато говорилося: захистім її і будемо раювати. Він повірив. І ось тепер чипіє голий-босий, далеко від свого краю.