Так, він заздрив Масарику. Розумів, що й поляки його обскакали. Бо, хоча Пілсудський воював зі своїм легіоном проти Росії, все ж Франція його підтримує. Ось і будь мудрим! Масарик ішов одним шляхом, Пілсудський — іншим, та кожен домігся того, чого хотів.
Підсвічені промінням призахідного сонця, подекуди ще жевріли осіннім полум'ям старезні дуби.
«А може, найправильніший шлях — шлях Росії?» Та Петрушевич одразу ж прогнав цю думку. Він був парламентним діячем, він боявся революції: революція — хаос, вона змете цивілізацію. Більшовизм для нього — кров, трупи і гола земля. Його лякали ті галичани, котрі поверталися з російського полону. Йому не раз доносили, що вони кличуть до революції. Власне, деінде вони вже бралися ділити землю.
Петрушевич аж тепер одчув, що зголоднів, і вийшов з Віденського лісу. Осінь, осінь… Останній день згасаючої молодості. І він з журою згадав покійну дружину. Раптом дужий вітер підхопив жмут опалого листя, закружляв ним і розвіяв, мов пилини. Петрушевич безпорадно зітхнув.
У ресторані його вразили щемливі звуки старовинного танго, вразив людський страх. Петрушевич уже не раз запримічав у Відні,— та й не тільки у Відні! — що люди бояться майбутнього, їм хочеться повернутися в затишне минуле: навіть в одежі еліти — лінії кінця минулого століття, навіть у ресторані часто гасили електрику, запалювали свічки, щоб вечеряти при їх тьмяному трепеті. Це було страшно: світ руйнувався, а люди прагнули зануритися в штучну атмосферу відчуженості й безтурботності, вдаючи, що нічого не сталося. Але куди можна подітися від потоку жовчного сарказму на суспільство споживачів, на реакційність діячів, котрі зайшли в тупик? Не завше вдається на ненависті навчитися любити. Нерідко «за» стає «проти».
Ці роздуми терзали Петрушевича, але він не вірив теорії Дарвіна, ніби людина і її природнє середовище автоматично вдосконалюються; він бачив розруху, як і бачив велике бажання людей пожерти один одного, збагатитися за рахунок іншого. Він радів злету науки й техніки, але війна перекреслила його радість, бо виявилося, що техніка пішла на убивство людей, а він не любив крові, він боявся її, він належав до тих діячів, котрі прагнуть добитися свого промовами у парламенті,— він ніколи не любив червоних маків, вони нагадували йому кров; зате любив, як замріяно лопотить листям осика, а найбільше навівав спокій широколистий клен, а ще він любив синьо-блакитний розмай весняного квітування; блакитне цвітіння завше милувало його око.
Він покартав себе, що на якусь мить піддався блакитній меланхолії, він же бо сидить у Відні, аби добитися бодай автономії Галичині. І меланхолія недопустима.
Повечерявши, переспавши, наступного дня Петрушевич знову подався до резиденції цісаря.
— З аудієнції нічого не буде, — сказав йому президент міністрів. — Цісар сидить одинокий та плаче. З ним неможливо говорити.
— Але коли Австрія хоче зостатися Австрією і не поділить Галичини, тоді український народ мусить стратити останню надію на кращу будуччину і будемо злучатися з Великою Україною.
— Навіщо так різко? — заспокоював президент міністрів. — Ми завжди любили ваш народ, ми дуже багато робили для вас, зрештою, нам усім добре жилося. Ми передамо вам адміністрацію Східної Галичини.
— Але згідно Брестського договору поділ Галичини і виділення її східної частини в окремий автономний край мав бути проведений до кінця липня, а зараз жовтень.
— Я ж вам казав, цісар плаче з розпуки. Ви ж самі бачите, що зараз діється.
— Однак Галичина бурунить вічами. А ви самі знаєте, що віча можуть перерости в революцію.
— Ми все для вас зробимо, — запевнив президент міністрів. — До речі, надворі мене чекає авто. Я можу підвезти вас до готелю…
Хтось колись оповідав Петрушевичу, що на якомусь з американських озерних берегів стоять, мов привиди, голі дерева — круглий рік без листя, — промислові відходи отруїли грунт. Пустеля… І голі дерева… Чорні, мов обвуглені, дерева, що під сонцем стоять без листя…