— Читай далі, далі! — підганяв Поточняк.
— «Так говорили представники обох правительств, одначе партії говорили інакше». — І аж тепер Грицан прокоментував: — А зараз починається найцікавіше: «Представник Галицької трудової партії Гр. Тимощук зложив отсю заяву:
Українська трудова партія:
1. Стоїть на грунті конституційних актів Національної Ради з 3 січня 1919 та Трудового конгресу з 22 січня 1919 в справі злуки Наддністрянської й Наддніпрянської України, себто що сі акти мають бути затверджені Установчими Зборами, а до того часу мусить остатися непорушним територіальний уряд Наддністрянщини.
2. Зміну територіальної влади Західної області УНР вважає неможливою через те, що галицький нарід не має в сей час змоги виявити свою волю в сій справі, а також закордонне становище і добро та цілість Наддністрянської армії не оправдують непотрібних експериментів.
3. Причини дрібних непорозумінь між наддністрянським і наддніпрянським урядом добачує в ріжницях світогляду й громадського виховання сих частин українського народу, що сотні літ жили в двох відмінних від себе державах.
4. Орієнтацію на схід, якщо вона була в окремих одиниць, пояснює критичним становищем армії, котра заздалегідь повинна знайти можливий вихід з неможливого положення. Про щось серйозніше й мови не може бути».
— О! О! — вигукнув Поточняк. — Ось де сіль! А все те, що говорили один одному Петлюра і Петрушевич, котові під хвіст!
У розпад їхньої бесіди появився четар Паліїв.
— Пане отамане, — молодецьким голосом звернувся він до Грицана. — Вас — уже! — викликає до себе генерал Тарнавський.
Ярослав підвівся. В канцелярії штабу застав не лише Шаманека — був тут і Омелян — не зважаючи на юний вік, Тарнавський-син у стрілецькій, щойно зшитій уніформі виглядав доволі імпозантно.
— Пане генерале, на ваш поклик з’явився, — Грицан виструнчився, прагнучи триматися якомога бадьоріше, бо в голові туман.
— Сідайте й слухайте, — головнокомандуючий оперся крижами до лутки вікна. — Як чуєтеся? Ви здорові?
— Цілком.
— А чому у вас червоні очі?
— Двох побратимів щойно похоронив, — і Грицан проковтнув клубок, що підступив до горла.
Генерал промовчав. Тепер у нього не було ніяких вагань в тому, що він замислив.
— Значить, ви здорові? — все ж перепитав, однак це питання прозвучало так, наче він звертався сам до себе.
— Цілком, — повторив Грицан.
— І здатні виконати своє завдання?
— Завжди! — щиро сказав Грицан.
— Дуже добре, — сказав Тарнавський, але далі не вів бесіди. Чомсь згадався останній кошовий отаман Запорізької Січі Петро Калнишевський, що мав пристрасть будувати собори, а заодно розбив гайдамаків десь отут, на цьому широкоплинному Бузі, заодно брав участь у війні росіян з турками, навіть нагороджений золотою медаллю з портретом імператриці, грамота була і всьому кошу. А для іще більшого зближення — зачислив Калнишевський сатрапа Потьомкіна козацьким братчиком, у віддяку дістав іменний годинник… Кінець доволі оригінальний — розгром Січі, а Калнишевський — на Соловки.
«Чи не таке буде зі мною?» — з гіркотою подумав генерал, та одразу відігнав дурні гадки.
— Я викликав вас… — проте Тарнавський не відразу продовжив свою думку. — Це повинно бути в найбільшому секреті.
— Я умію берегти таємниці.
— Одне слово, — і знов коротка пауза, — я уповноважую вас, отамане, вести переговори з денікінцями.
— Переговори з денікінцями? — не повірив Грицан.
— Саме так, — підтвердив Тарнавський. — 3 вами ще буде отаман Осип Левицький, а за голову делегації — отаман омелян Лисняк, саме він має всі відповідні інструкції.
— Коли ж їхати?
— Поїзд на Немирів через двадцять хвилин.
— Але ж я належно не готовий…
— Не на парад їдете!..
— Перепрошую, пане генерале, я не викручуюсь, а цілком щиро вам кажу: ні Левицького, ні Лисняка в очі не видів…
— Зате вони вас дуже добре знають.
— Якщо так…
— Кваптесь! Кваптесь!
У чім був Грицан, у тім Устимчик і одвіз його на вокзал, де справді, як давні знайомі, зустріли його Левицький та Лисняк, — вони одразу порозумілися — військові, офіцери. Грицана злегка морозило: тіло сушило вогку одіж… Коли всілись, отаман Лисняк пояснив:
— Поки що їдемо в штаб полковника Вольфа.
Поїзд вийшов з Вінниці за графіком. Зате далі їхали, як зауважив отаман Левицький, немов у вічність… Зупинялися на кожній станції, вистоювали по годині, а то й більше: нема дров… Є дрова — нема пари… До Немирова, куди з Вінниці менше п’ятидесяти кілометрів, їхали майже сім годин… а в Немирові — на вокзалі, в залізничному бараку — повно хворих тифом стрільців — пожовклі, виснажені, згарячковані. Бачив Грицан, як якась молодиця дала немічному галичанину яблуко, — проковтнув, здавалось, цілим… Проте відчуття притупилося, і Грицан сприймав усі ті жахи, неначе так і мало бути… Єдина чітко билася думка: коби їх скоріше відправили до Вінниці. А поруч — друга: і що з того?