— Ми від командуючого Галицькою Армією генерала Тарнавського, — сказав по-російськи Грицан і завмер.
— З радістю вислухаю вас, господа.
— Ось наш офіційний папір, — полегшено сказав Лисняк.
— Перекладіть, — Слащов до посивілого поручика.
Грицан уважно стежив за виразом його лиця, поки посивілий поручик — людина явно цивільна — неголосно зачитував текст послання Тарнавського. В Грицана склалось враження, що генерала зовсім те не цікавить, — в нього є вже готове рішення.
— Усе ясно, — кивнув нарешті Слащов. — Дякую, поручику. — А далі затримав свій приязний погляд на кожному з галицьких делегатів, наче хотів підкреслити, що розмова буде з рівними партнерами. — Отже, перше, господа: ваше командування зазначає, що ми погано поводимося з вашими полоненими коло Гайсина… — Він знов поглянув на кожного. — Одначе в названій місцевості, наскільки мені відомо, наші війська взагалі ніяких стрільців вашої армії в полон не забирали.
Вони це знали… Але саме це мало послужити приводом для головних переговорів: перемир’я між арміями, а можливо, й тривалий мир. Тож, почувши ці слова Слащова, отаман Лисняк спробував дещо «уточнити»:
— Але ж їх узято в Києві…
— Ах, тільки взято! Але ж ви твердите, що ми над ними знущаємося.
— Ми мали такі відомості…
— Ах, лише відомості! Цього замало, господа.
— А щодо обміну? — вставив Левицький.
— Обміну? — щиро здивувався Слащов. — А що на що — кого на кого обмінювати? Я маю цілком достовірні відомості, що всі ті полонені, які були взяті в Києві, давно повтікали…
І це вони знали…
— Зрештою, я попрошу, щоб у штабі уточнили, — сказав Слащов. — Але, розуміється, ці відомості будуть лише завтра.
Грицан бачив, як генерал сперся долонями об поліровану гладінь стола, — це ж він зараз устане, і розмові кінець…
— У нас ще є одне питання! — поспішно сказав Грицан, ліктем штрикнувши Лисняка під ребро. — Викладайте, отамане!..
— Так, я маю неофіційне доручення мого командування просити вас… — Лисняк запнувся. — Мені доручено вияснити, на яких умовах можна між нашими арміями заключити перемир’я. І то не лише щодо Галицької Армії, але й цілого фронту.
— І армії Придніпрянської…— додав Левицький.
— Ясно, — сказав Слащов. — Отже, відповідаю наперед на першу половину вашого запитання: якщо переговорювати хоче Галицька Армія, то ми на переговори з нею готові. До речі, є і телеграма генерала Денікіна на запит вашого парламентаря: галицькі делегації без перешкоди і в усякій порі приймати. Відносно ж переговорів цілої армії або Придніпрянської окремо, то заявляю категорично: такі переговори неможливі. Інша річ — Галицька Армія. Вона є армією екстериторіальною, яка під примусом воєнних обставин перейшла на територію Правобережжя. А щодо Придніпровської армії, то це жителі колишньої російської держави і як такі підлягають законам цієї держави… Отже, з вами, господа, готові говорити, як з каждою іншою заграничною армією. А для Придніпровської армії умови єдині — зложити зброю і розійтися по домівках… Прийде мобілізаційний наказ для Поділля чи Волині, тоді вони будуть змушені відбувати військову повинність нарівні з іншими громадянами Росії. А які умови будуть для вашої армії, цього зараз сказати не можу, оскільки некомпетентний, — це треба вияснити. Можу вас тільки запевнити, що умови будуть відповідно до моменту корисні й вигідні.— Генерал сам перервав свою довгу й голосну промову. — Я мушу від’їхати до Христинівки і переговорити по прямому проводу з командуючим правобережного фронту генералом Шіллінгом, а він у свою чергу — з його превосходительством генералом Денікіним… Я зроблю це сьогодні.
— Якщо дозволите, — сказав Лисняк, — то я дещо додам до того, що говорив перед цим.
— Додавайте, додавайте!
— Основними точками для Галицької Армії хотілося б мати: забезпечення повної автономії та цілості. Друге — що Галицька Армія не буде вжита проти інших українських військ. І немаловажне — їй буде дозволено кількамісячний перепочинок та всіляка матеріальна допомога. І останнє: Галицька Диктатура залишиться надалі сувереном армії та єдиним заступником справ Східної Галичини.
— Поки що нічого не можу відповісти, але запевняю вас: я порушу всі ці питання в розмові з генералом Шіллінгом.
— Все ж, може, варто разом з тим вияснити справу щодо переговорів з цілою українською армією… — обережно сказав Левицький. — Тут повинен би бути інтерес самої денікінської армії…
— Повторюю! — Слащов ураз спохмурнів. — Галицьку Армію ми вважаємо екстериторіальною, а петлюрівську — за групу повстанців, подібну до банд Волинця, Махна та інших отаманів, яка існує тільки своїм опертям на далеко сильнішу — і числом, і організацією — Галицьку Армію. Вам, може, і невідомо, що бандам Махна тільки тому вдалося з Правобережжя перейти в Катеринославщину, що дістали від Петлюри амуніцію та що перебували з ним у порозумінні й союзі. Як ми трактуємо армію Петлюри, про це вам посвідчить хоч би оцей наказ, якого я дістав зі штабу для передання командуванню Наддніпрянської армії.