І він простягнув кілька аркушів, але чомусь Грицану, що досі мовчав, а мовчав Грицан цілком свідомо — бажав для себе з’ясувати позицію Слащова, хід його думок, оскільки Ярослав одразу переконався, що розмова їхня за один присіст не закінчиться, — Грицан узяв перший листок. Був це наказ, підписаний генералом Шіллінгом, звернений до Наддніпрянської армії, в якому зазначалося: з огляду на перемоги російської зброї, армії Наддніпрянській в тих місцях, які буде зазначено, здати свою зброю та майно частинам армії денікінської… Всі вояки після цього мають розійтися по домівках і ждати мобілізаційного наказу… Офіцери відразу переходять до складу денікінської армії, за винятком штабістів…
«І що, відразу будуть стріляти? — подумав з нервовим єхидством Грицан. — Треба ж до такого наказу додуматися… і це витворяють росіяни на українській землі… Поточняка б сюди… Одразу вийняв би револьвер… Жарт жартом, але денікінці гостро взялися за петлюрівців… От і зазначають: за невиконання — кара у відповідності «такого-то параграфа постанов воєнного времені»…
— Візьмете кілька примірників, — сказав Слащов до Лисняка, — і вручите представникам Наддніпрянської армії.
— Але ж ми не приїхали сюди в ролі їхніх кур’єрів, — м’яко, якомога дипломатичній, відкараскався Грицан, рятуючи Лисняка.
— Все ж один примірник візьмемо з собою, — сказав Левицький, — покажемо командувачу Галицької Армії генералу Тарнавському.
— Ну й хорошо, — сказав генерал Слащов. — Відпочиньте — переспіть у Гайсині, а зранку я чекаю вас. Всього вам хорошого.
Він по-військовому міцно потиснув кожному руку, і галичани рушили до поїзда з одного вагона, що мав їх одвезти до Гайсина.
— Ну як, хлопці? — заговорив Левицький.
— Поки що все добре, — сказав Лисняк.
— І я так міркую, — кивнув Грицан. — Але… дорогі мої, нині перше листопада… Рівно рік тому над Львовом замайорів синьо-жовтий прапор республіки…
— …якої вже не існує,— з гіркотою докінчив Лисняк.
— Хто б подумав, що так станеться, — тяжко зітхнув Левицький. — Думалося про світле, прекрасне… А воно, бач…
Помовкли. Пожурились. В гайсинському шинку випили горілки, пом’янувши ЗУНР, а вранці знову були в Зятківцях. Генерал Слащов зустрів їх іще привітніше, з веселим, добрим настроєм.
— Господа, можу вас потішити: є телеграма від його превосходительства генерала Денікіна. Зачитайте, поручику.
Посивілий поручик урочисто встав:
— «Я щирим серцем вітаю рідну нам по крові Галицьку Армію при її бажанню покінчити боротьбу та перейти на сторону Добровольчеської армії».
У грудях Грицана неначе щось обірвалося: перейти на бік Добровольчої армії? Адже йшлося про перемир’я…
Його гарячкові роздуми перервав голос Слащова — на цей раз сухий та категоричний:
— Доведіть до відома свого командування.
— Ми зробимо це… — тихо запевнив Лисняк.
— Разом з телеграмою, — сказав генерал Слащов, — я передаю вам проект договору. Прошу познайомитися.
Грицан поволі взяв, руки його злегка тремтіли, — чим глибше він вчитувався, тим сильніше почав його бити дрож… Він читав:
«Галицька Армія переходить в повнім складі разом з етапними установами, своїм майном та залізнодорожним матеріалом на сторону Добровольчеської армії і входить в повне розпорядження головнокомандуючого збройними силами Південної Росії через командуючого військами Новоросійської області.
Галицьке правительство через недостачу території спинює тимчасово свою діяльність та удасться до Одеси під охорону та опіку головнокомандуючого збройними силами Південної Росії.
Проти війська Петлюри на фронті Галицька Армія не буде вжита.
Галицька Армія буде переведена в область Гайсин — Балта — Ольгопіль (Начальна команда в Умань), причім се перегрупування належить починати зараз зосереджуванням армії в районі Погребище — Липовець.
Галицька Армія задержить свою цілість, тільки при вищих штабах будуть установлені від Добровольчеської армії вищі штабні офіцери як контрольні органи, також для вирішення всіх спірних питань на місці.