— Тільки з самого досвітку, — застеріг Ціріц.
— Та уже ж вечір.
— Заночуйте тут.
«Ще одна комедія, — поморщився Ярослав, — я ж навіть Оксани не побачу. Ну й запрягли… Але хоч круть, хоч верть, а слухати доведеться. Зрештою, може, це щось важливе. Що ж, зняли Тарнавського — то зняли, — життя не припиняється».
— Повезете договір до Петрушевича, — сказав Микитка.
— А-а, ясно…
І як був приголомшений Грицан, коли в Деражні, на залізничній станції, побачив не лише Петрушевича, але й Петлюру, прем’єра Мазепу, отамана Сальського, — аж моторошно стало. Йому здалося, що зараз над ним вчинять самосуд, — такі всі були напружені.
— Читайте, — сказав Петрушевич.
За вікном вокзальної кімнати чахкав паровоз, а Грицан вийняв з теки акуратно склеєні сторінки.
— Тільки помалу, — застеріг Петлюра. — Щоб ми зрозуміли.
— Зрозумієте, — Грицан з натяком.
І він почав читати. Голосно. Виразно. Роздільно. Часом наголошував на окремі слова, наче хотів дошкулити чи то диктатору, чи Головному отаману.
— Ось і все…
Він намірився був покласти документ на стіл, за яким сиділи Петлюра з Петрушевичем, навіть підняв ногу, щоб ступити крок, як у цю секунду… Петлюра з усієї сили загатив кулаками об цей стіл, — він товк так, що, здавалось, стіл трісне.
— Розстріляти! Розстріляти Тарнавського!
На нім не було лиця. Очі вибалушені. На губах піна. Волосся скуйовджене. Голова тіпається. А кулаки машинально барабанять. Грицан ще ніколи його таким не бачив. Збожеволів, чи що?
— Арештувати! Арештувати!
— Угм, угм! — мгикнув Петрушевич, не відкриваючи рота.
— Розстріляти…
— Пане Головний отамане, — затяг мирно Петрушевич, як тільки Петлюра втихомирився. — Ми все-таки числимо себе Європою. В нас є військові закони і суди, в обов'язку яких дослідження вини і кари.
— Зважте на положення армії,— додав Ціріц.
— Але це зрада! Зрада! — Петлюра істерично.
— Однак же… — посмілів Ціріц.
— Гаразд! Тоді ведіть розмову від обох армій!
— Панове, давайте домовимося спокійно, — Петрушевич звів правицю. — Пане Ціріц, вертайтесь у Вінницю. Ми тут усе вирішимо і про все повідомимо телефоном, як бути далі.
— Ваше право, — стенув плечима Ціріц.
«У цьому казані можна зваритися, — подумав Ярослав, — до самих кісточок… Як вони не розуміють, що на одному стільці не можна двом нормально сидіти? А ще хочуть, аби їх слухали».
— Перекусимо — і в дорогу, — сказав надворі Ціріц.
Але дорога була лише до Жмеринки, — звідти цього дощового вечора — жодного поїзда до Вінниці. А втома душила все сильніше та сильніше, і здавалось Грицану: зараз упаде; на вокзалі ж — навіть стати ніде: хворі тифом галицькі стрільці, обдерті, зарослі цивільні з мішками — стогін та гамір. І тут Ціріц проявив дивовижну кмітливість: знайшов якогось чоловіка, добре заплатив, і той пустив їх до вагона, що вранці мав відправлятися. «Кажуть, хліб усьому голова, — думав Ярослав, — а я б уточнив: якщо хліб усьому голова, то гроші до всього ключ…»
Назавтра, до обіду, вони дісталися-таки до Вінниці,— Ціріц одразу відпустив Ярослава додому. Оксана кинулася його цілувати, а він нічого не відчував — він був порожній, камінний. Простогнав:
— Як я втомився…
— То лягай. Але спершу щось перекуси.
— Не хочу, нічого не хочу!
— Ти ж голоден.
— Боже, як я втомився!..
— Хоч випий чаю.
Не відповів. Не зреагував. Сили покинули його. Їх вистачило на те, щоб лиш зірвати з себе одіж, і він з розгону, підкошено впав у постіль, наче з каменем на шиї в ріку… Його розторсали через добу — він заледве розклеїв повіки. Над ним стримів стрілець, а поруч, затиснувши в зубах пальці, заклякла нажахана Оксана. Спершу Ярослав ніяк не міг второпати, де він і що від нього вимагають.
— До тебе прийшли, — видихнула Оксана.
— Що таке? — протирав очі.
— Ви арештовані, пане Грицан, — виразно, але якось обережно сказав стрілець. — Іменем диктатора…
— Що-о?
— Вставайте…
— За що арештований?
— Не знаю, вам скажуть…
— Що за чортівщина!
Який арешт? Що за маячня? Він хоче спати! Однак хоча й схоже на маячню, проте Ярослав звівся з ліжка.
— То що сталося?
— Не знаю, — здвигнув раменами стрілець.
— Кому там що збрело в голову? — забурчав Грицан.
— Кажу ж вам: не знаю.
Насилу вдягнувшись, — .важкою була голова і злипалися очі,— Ярослав мовчки потягся поруч із стрільцем. Той привів його в якусь напівтьмяну кімнату, і аж тут він прокинувся остаточно, — під стіною на довгій лаві сидів полковник Шаманек.