А потяг набирав швидкість. Нарешті пішов так, ніби хотів підім’яти простір.
Рожевощокий інтелектуал усе шпортався пилочкою у своїх довгих рожевих нігтях, виколупуючи болото; він був повненький, з тонкими вусиками і тонкими пальцями.
— У вас дуже гррні нігті,— якомога люб’язніше зауважив Вітовський і тут же схаменувся: навіщо затіває цю розмову? Адже це не властиве його характеру.
— Пильную, — не без гордості відповів інтелектуал. — Особиста гігієна завше робить людину чистою.
— Ви хотіли сказати: її шкіру?
— І шкіру. На шкірі всі зарази сидять.
— І переходять на душу?
— Душа не матеріальна.
— Ви мислите філософськими категоріями.
— У кожного з нас свої категорії.
Вітовський не продовжив розмови, а помандрував думками на Волинь, згадуючи діток, яких навчав грамоти в заснованих ним школах. На Волині він пробув шістнадцять місяців, ведучи культурно-освітню роботу. Та найбільш пам’ятна зустріч з козацькими могилами біля Берестечка. Триста молодців там полягло. А може, більше. Вони всі полягли, та ніхто не склав зброї.
«Якби люди навчилися насамперед дбати про гігієну мозку й душі, тоді б справді було менше зарази на світі».
Пухкощокий інтелектуал дочистив нігті, сховав пилочку у футлярчик, відтак розгорнув журнальчик, у якому було дуже багато фотографій гарних дівчаток: перукарі рекламували нові зачіски, — навіть у час воєн і розрухи дівчата й зачіски завше модні. А чим же іще одвернути увагу від насущних проблем?
Тим часом потяг, ніби граючись, то тікав од Прута, то кілька разів перетинав. А довкола — пригасаючий буковинський оазис: жовте листя винограду, шелестливі стебла кукурудзи; осінь завше навіювала на Вітовського журбу — ніщо так не докучає на війні, як розкисла осінь.
«Що ж там у Львові? — подумав Дмитро, вичеркуючи запальничкою вогонь. — Воюють чи дебатують?»
Його хвилювала зустріч зі Львовом. Дорогим було це місто. І не лише тому, що вчився в університеті,— правда, докінчувати право довелося в Кракові,— його викинув з університету процес 1910 року, коли від куль польських студентів-шовіністів упав Адам Коцко, великий його друг, друг Мирослава Січинського — того Січинського, що знищив тирана графа Потоцького. Адама вбили, а побратимів судили, хоч усе мало бути навпаки. Адже студенти-українці боролися за український університет у Львові, свої законні права відстоювали. Зі Львова, зрештою, після створення з початком світової війни легіону Українських Січових стрільців почався бойовий шлях Вітовського, — мокнув зі своєю сотнею в окопах, грівся біля ватри в Карпатах. І хоч його називали похмурим та жорстоким, проте він ніколи — як сотник — не одділяв себе від стрільців, як і не міг терпіти будь-чийого зухвальства. Якось за сороміцьку пісню примусив стрільців повзати по зораному полю… Зате наступного дня разом з усіма рив окопи. Так, він любив своїх стрільців — настільки любив, наскільки боліло серце: Українські Січові стрільці воювали за Австрію, і він, як сотник, також воював. В ім’я чого? Для розкошів Віденського двора? Бо ж не вірив, що при австрійських багнетах можна збудувати свою державу. Він орієнтувався на власні сили, він був прихильником власних зусиль. Та їх було так мало — їх було далеко менше, ніж прихильників австрійської орієнтації. В нашій крові,— думав Вітовський зараз, — орієнтування на когось. Але ще жоден народ, який орієнтувався на чужу силу, не виборов собі незалежності. Так, це наша трагедія. Давня, споконвічна наша трагедія, що сподіваємось, буцім хтось прийде і збудує нам державу. Тому так часто верховоди опиралися на чужоземні сили: Сагайдачний і Польща, Дорошенко і Туреччина, Хмельницький і Москва, Мазепа і Швеція, нарешті Центральна Рада і німці та австрійці. Ні, так ми нікуди не дійдемо!
У цьому Вітовський ще раз пересвідчився, коли Січовий легіон — у відповідності з Брест-Литовською угодою між Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною, Болгарією і Центральною Радою — перейшов разом з німецько-австрійськими військами в лютому нинішнього року Збруч. Йому дали найкращу сотню: веди, мовляв, агітацію серед східноукраїнського населення про приятельські наміри австрійців… Смішно! Приятелі — австрійці… Які великі приятелі! Ото тільки хліба їм українського дай, м’яса, сала — вони будуть чудовими приятелями! Тепер Центральна Рада кусає лікті — царського генерала Павла Скоропадського, поборника «єдиної і неділимої», проголошено гетьманом України, і німці та австрійці грабують Україну як хочуть і скільки хочуть. Власне, й самої Центральної Ради нема.