Так. Здається, саме тоді він остаточно збагнув істину. А що більше, коли був заступником референта цивільних справ комендатури у Жмеринці. І якщо не покинув легіону, то лише тому, що не міг полишити своїх стрільців, хоч було йому гірко носити австрійський мундир. Однак причував: недовго носити — монархія терпить крах. Він радів, коли залишки легіону одвели на Буковину, в тил. Щоправда, тепер тил — річ відносна, — нема фронту, нема тилу.
Потяг іще раз почоломкався з Прутом, — Коломия. Вітовський вийшов на перон. Вокзал переповнений військовими, — німецька, угорська, чеська, словацька, польська мови, — солдати покидали фронти, верталися додому.
«Невже треба було кілька років загальнолюдської бойні, щоб отак кінчити? — більно думав Дмитро. — Жахливо».
А на запасних коліях стояли заклепані наглухо товарняки. Вітовський розпачно затиснув зуби: в Німеччину, з легкої руки Центральної Ради, пливло українське багатство: зерно, м’ясо, цукор… Дорого платиш, Україно, за необачність своїх провідників. Вельми дорого!
Потяг свиснув, і Вітовський повернувся в купе. Але вже не міг сидіти спокійно: через якихось дві години Станіслав. А далі — Рожнятів. Його Рожнятів. Ох, як йому зараз хотілося туди, в це мальовниче містечко біля підніжжя Карпат, на берег Чачви або Дуба. Звичайно, з дружиною своєю чорнобровою, з проворною, непосидющою донечкою, — він з мукою згадував їхню недавню зустріч, коли на кілька днів відпросився з легіону.
— Сина хочу, — шептав дружині, коли пішли прогулятися на руїни княжого замку. — Чуєш, дорога, сина…
— Щоб продовжити рід Вітовських? — відповідала йому таким же шепотом, горнучись набряклими молоком грудьми.
— Не знаю, але хочу сина…
— Дмитре, він буде вояком…
— Нам не потрібні вояки. Нам потрібні велети духу. Як Франко. Дівчата для ніжності й материнства, а хлопці — аби захищати їхнє материнство. Дівчатка — мир, дорога моя, дівчатка — продовження роду людського… А мій син… Ми навчимо його любити людей. І ненавидіти тих, хто хоче їх занапастити. Хай, може, зависоко кажу, але спокою хочу і добра Галичині зичу, хоч трохи добра і розквіту.
Згадуючи, він опер важке, високе чоло на долоню і, заплющивши втомлені від безсоння очі, потерся змучено об цю жорстку, огрубілу долоню, котра останні роки лише стискала зброю і так мало пестила дружину, а ще менше дочку. Коли б народився син! Як ти назвав би його? Ну, тут і вибирати нічого — Мирославом. В честь Січинського. А що? Звучить — Мирослав Вітовський.
Якби зараз не чекали у Львові, помчав би у Рожнятів. А ще, напевне, пішов би під мури «Діброви», з якої так ловко вдалося вивести Мирослава Січинського. Однак дивно все-таки: держава розпадається, а тюрма існує. Мабуть, у державі останньою падає тюрма. Спершу гине держава, а тоді вже — тюрма. А може, син зачатий на руїнах того старого замку… Може, зачатий в одній із башт, в якій, цілком ймовірно, стояв на сторожі предок, метаючи в напасників стріли, списа чи якусь огненну кулю, аби спопелити того, хто нахабно дерся до чужого дому.
Що ж, до Рожнятова він не потрапить. Кілька хвилин поїзд стоїть у Станіславі, а далі — Львів. Там вершиться щось цікаве: офіцери створили військовий комітет, запрошують його стати керманичем. Він згодився. Без вагань. Він не міг не погодитися. Людина завше з приємністю й радістю приймає те, про що не раз мріяла, — ще в Станіславській гімназії Дмитро мріяв про бомби… а що? Хіба тут нема логіки? Хіба не бомбами можна повернути несправедливість? Досить заглянути в історію людства: в ім’я ідеї на ешафот пішов брат того, котрий нині зумів повалити царство тиранів у Росії.
Чим ближче до Станіслава, тим гучніше билося мимоволі серце. Адже неподалеку, в селі Медухи, він народився під селянською стріхою, звідтам пішов до гімназії. І якщо випереджав декого з товаришів буйною поетичною фантазією, енергією, то це тому, що багато читав, створив таємничий просвітньо-артистичний гурток: їздили по селах з концертами, показували вистави, засновували читальні, спортивні товариства «Січ», — вони робили все, аби збудити людську мисль, розуміючи, що без мислі душа черства, буденна, пісна; немащеним возом далеко не поїдеш, пересохлим ротом довго говорити не будеш.
Дмитро вірив, що зустріне у Львові когось із колишніх своїх гімназійних однодумців. Хоча би Ростислава Боговика. Цього невмовкаючого веселуна, що увесь був зітканий з посмішки та енергії, пекучої, невсипущої енергії, котра в найскрутніші хвилини будила найпохмуріших. З Ростиком було легко й безжурно. Вивертаючи свої дитячі очі, він говорив: «Ти ж, Дмитре, пишеш вірші, навіть гарні. Пощо тобі адвокатство? Ти можеш стати літератором. Мені б твій хист!» Він говорив щиро, явно недооцінюючи себе. У нього був поетичний хист, але не було сили волі прикувати себе до письмового столу. Дмитро не конче дивувався — бажання і воля постійно стикаються, як два антиподи, одне без одного не може існувати. Але у Ростика не було підстав впадати у відчай — Ростик був чудовим учителем української літератури, — зате мови, вірніше, граматики, не любив. «Оті правила висушують мої жили». Ще б Грицана зустріти. Теж славний хлопчисько. Надійний товариш, хоча ніяк не хотів брати участі в концертах чи виставах. «Не моє. Я ліпше щось оповім людям з історії». Дмитрові подобалася його прямота. Не кожен здатний визнати, хто ти єси. Це також мужність — отак самокритично себе оцінити. Правда, це, як і все в житті, має два кінці: один сприйме твою самокритичність з повагою, а інший зрадіє, що є підстава зневажати, посмакувати людську слабість, або просто скривиться зневажливо, якщо мова піде про достоїнства тої чи іншої людини. Чи не звідси народжуються сноби? Власне, нема чого дивуватися — ідіотство завше йшло в парі з порядністю.