Востаннє вони з Грицаном бачилися ще тоді, коли той служив у Січових стрільцях. Згодом Дмитро довідався, що Грицан потрапив у російський полон. Це особливо не дивувало. Якщо війну ототожнювати з палицею, то це, може, єдина палиця, що має кілька кінців: можна бути вбитим, можна бути калікою, можна чудом уціліти, можна потрапити в полон… Зрештою, Ярослав міг і повернутись, — тепер багато — он які переповнені вагони — повертаються з полону. Власне, не всі. Декому навіть там добре, дехто звикає, шкодує полишити тамтешні краї, бо йому ліпше, ніж удома. Все залежить від характеру.
«Що ж вони там затівають у Львові? — не переставала точити Вітовського думка. — Хочуть перевернути світ? Але ж нема точки опору. І жердини такої довгої та гожої нема».
Він знову подумки повернувся до того товариства, в якому жив, з яким щодня спілкувався, часто бачив гризню. Він знав одного місцевого літератора, що вельми любив вино і жінок, вдавав скромного та доброго, а коли напився, усіх обзивав найнепристойнішими словами. Збагни, хто він. Покладешся на такого? Звичайно, ні. Але чого дивуєшся? Кожен по-своєму веде себе, по-своєму пристосовується до життя: каченяті досить вилупитися з яйця, як воно в той же день пірнає у воду, ведмежа здатне лиш найти цицьку матері, маленьке кенгуру вмощується в сумці матері на животі… Ми всі в сумці кенгуру?
А поїзд тим часом входив до міста Дмитрової юності,— в Станіславі Вітовський застав те, що й на коломийському вокзалі: колії були забиті ешелонами з демобілізованими і добром України, яке німці весело везли у свій фатерлянд.
Поглядаючи на сплюндрований війною Станіслав, Вітовський мимоволі знов згадав свого доброго приятеля — двадцятирічного львівського студента, котрий десять років тому застрелив намісника Галичини графа Потоцького. Двічі судили Мирослава до смертної кари через повішання. Нарешті цісар «змилувався»: шибеницю замінив двадцятьма роками тюрми. І перевезли Січинського зі Львова до станіславської «Діброви». Отоді в нього, у Вітовського, й зародилася зухвала думка: викрасти побратима з «Діброви» — тої «Діброви», з якої ніхто ще не втікав. І це вдалося зробити восени сім років тому — на очах усієї охорони вивести Січинського з в'язниці й переправити до Сполучених Штатів, — тепер Мирослав підданий Вільсона. Тож хай домагається в нього незалежної Галичини!
Коли поїзд знову рушив, Дмитрові очі не могли відірватися од того напрямку, де був Рожнятів — дружина, донечка… Однак добре, що поїзд рушив: коли стоїш на вогні, горять кості, а чим далі від вогню, менше пече навіть випалене місце… І обставини бувають сильніші від бажань.
Він прихилився чолом до вікна, курив та все поглядав туди, де мав лежати його Рожнятів. Вчувся йому її голос, йому дуже виразно вчувся її милий голос:
— Дмитре, а чи добре, що ми у війну женимося?
— Дорога моя гуцулочко, кулі не вбивають кохання. Кулі можуть вбити лише життя.
— А яке кохання без життя?
— Ромео і Джульетта загинули, а дух їхнього кохання витає над усім світом уже кілька століть. Напевно, любов — найбільша у світі сила. І якщо коли-небудь хтось вигадає таку зброю, котра здолає любов, людство загине. А насамперед загине той, хто її вигадав. То чи є сенс народжуватися, аби завчасу самому собі готувати смерть?
— Я довго шукала людину, якій хотіла поклонятися…
— Мені не треба поклонятися, мене треба кохати. Я хочу нести твій світлий образ у всі небезпеки. З ким же я буду розмовляти у важкі хвилини, як не з тобою?